То був передостанній раз, коли я потиснув йому руку живому, А незабаром потиснув і востаннє- коли ми побажали один одному на добраніч серед тієї лісової дороги. Чи міг я подумати, що ми прощаємося навіки!.. Панове присяжні! Сподіваюся, ви не наполягатимете, щоб я переказав вам ту нашу розмову, бо ми говорили про речі, які не мають ані найменшого стосунку до цієї судової справи. Ми трохи проїхали поряд, тоді стали під деревом, обмінялися сигарами й скурили їх. А потім зробили ще один обмін: щоб закріпити наше щире порозуміння, помінялися капелюхами та плащами. Цей трохи незвичайний вияв дружби запропонував я, бо такий звичай мені траплялося бачити в команчів. Я віддав Генрі своє мексиканське сомбреро та смугасте серапе, а натомість узяв його плащ і панаму.
Після цього ми попрощалися. Він поїхав, а я лишився там, де ми стояли. Сам не знаю, чому я не поїхав далі. Може, те місце стало для мене мовби заповітним: адже там відбулося примирення, якого я бажав усім серцем', хоча й не дуже сподівався. Так чи так, а мені вже не хотілось їхати серед ночі на Аламо. Отож я лишився під тим деревом; зліз з коня, припнув його поруч, а сам загорнувся в плащ і, не скидаючи капелюха, ліг на траву. Не минуло й хвилини, як я вже спав. Дуже рідко засинав я так скоро. Ще за півгодини перед тим про таке й думати було б годі. Можу пояснити це тільки почуттям полегкості, що огорнуло мене після всіх прикрощів тієї ночі.
Але спав я не дуже міцно й зовсім не довго. Десь за кілька хвилин мене збудив звук пострілу. А втім, я не був певен, що справді чув постріл. Мені тільки здавалося, що так. Зате мій кінь, мабуть, чув його краще. Коли я поглянув на нього, він стояв увесь нашорошений, наставивши вуха й сполохано хропучи, так наче стріляли в нього.
Я підхопився на ноги й прислухався. Але нічого більш не було чути, та й кінь заспокоївся, і я розважив, що то нам обом просто причулося. Кінь міг почути ходу якогось звіра, що шастав по заростях, а мене міг збудити тріск гілки під його ногами чи, може, один з тих таємничих - а власне, незрозумілих - звуків, що їх часто чути серед хащі. Отож я викинув це з голови, знову ліг на траву й заснув.
Цього разу я спав аж до ранку й прокинувся від вогкого холоду, що діймав мене і під плащем. Лишатися далі під деревом я не мав охоти і, відв'язавши коня, налагодився рушати. Але в мене у вухах усе відлунював той постріл, тепер навіть гучніше, ніж коли я почув його крізь сон. Мені здавалося, що він долинув з того боку, куди поїхав Генрі Пойндекстер. Може, то була гра уяви, але я підсвідомо пов'язував у думці те й те, і мене змагало бажання проїхати трохи назад і подивитися, чи не можна щось з'ясувати.
Далеко їхати не довелося. О небо, що я побачив! Переді мною був...
- Вершник без голови! - зненацька вигукує хтось скраю натовпу, і всі враз обертаються туди.
- Вершник без голови! - підхоплюють ще з півсотні голосів водночас.
Що це - дурний жарт? Здавалося б, яка неповага до суду!
Та ніхто так не думає. Усі вже побачили, що урвало перебіг судового засідання. То справді вершник без голови, у всій своїй страхітливій подобі,- він їде відкритою прерією.
- Онде він поїхав!.. Онде, онде!..
- Та ні, ні, він їде сюди! Дивіться! Просто до форту! Друге спостереження слушне. Загадковий вершник
справді їде в бік великого дуба. Але ту ж таки мить його кінь, ніби наперекір цим словам, нараз спиняється серед прерії і немовби розглядає звідти натовп. Певно, йому не подобається те, що він бачить, бо він гучно форкає, а потім пронизливо ірже.
Пильна увага, яку збудило зізнання підсудного, миттю згасає. Людям здається, що ця примарна з'ява, яка так раптово постала перед ними, ховає в собі розгадку всіх таємниць.
Більшість глядачів зриваються з місця й кидаються до своїх коней. Навіть присяжні не можуть встояти перед спокусою, і щонайменше шестеро з дванадцятьох розбігаються врізнобіч, щоб і собі пристати до гонитви за вершником без голови.
Тим часом його кінь не стоїть на місці. Тільки-но вгледівши вершників, що рушили до нього, він круто повертає і з диким іржанням чимдуж мчить назад у прерію. Гурт вершників галасливо жене за ним.
І переслідуваний, і переслідувачі мчать навпростець через прерію до смуги заростей, що починається за десять миль від форту. Та ще далеко від неї щільний гурт переслідувачів починає рідшати й скоро перетворюється на звивисту вервечку. Вершники один по одному відстають - їхні/коні не витримують виснажливої гонитви під пекучім сонцем. Лише кілька чоловіків наближаються до^ заростей, і тільки двоє в'їжджають у хащу слідом за втікачем, що не спиняючись зникає
між дерев.
