Сто дзеркал спрямовано на менев самоту мою і німоту.Справді — тут? Ти — справді тут?Напевне,ти таки не тут. Таки — не тут.Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?Досі зросту свого не досяг?Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —заливає душу, всю в сльозах.Сто твоїх конань... Твоїх народжень...Страх як тяжко висохлим очам!Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,і живий, і мрець — і — сам-на-сам?<p>«Цей став повісплений, осінній, чорний став,..»</p>Цей став повісплений, осінній, чорний став,як антрацит видінь і кремінь крику,вилискує Люципера очима.П’янке бездоння лащиться до ніг.Криваво рветься з нього вороннямайбутнього. Летить крилатолезопонад проваллям яру, рине впростна вутлу синь, високогорлі сосниі на пропащу голову мою.Отерплі очі збіглися водно —повторення оцього чорноставу,насилу вбгане в череп.Неприхищений,а чуєш, чуєш протяг у душі?<p>«Здається, чую: лопають каштани,..»</p>Здається, чую: лопають каштани,жовтозелену викидають бростьі зовсім поруч — київське веснянепахуче небо гуком налилось.Здається, бачу: рвуться буйні трави,де вже відговорили всі струмки,а Україна, Лебединя, Славаза сином назирає з-під руки.Невже то — квітень, і шпачиний клекіт,ачи немудрі кпини чи чужіобірвані рулади? Чий же шепітурвавсь на воронованім ножі?<p>«Пливуть видіння, пагорбами криті,..»</p>Пливуть видіння, пагорбами криті,а за горою — паділ і байрак.Цвітуть волошки в золотому житіа над смараґдом луки сяє мак.І таємнича мавка білорукаступає — ніби вічністю пливе.Кружляє мак. А над смараґдом лукиуже нависло небо гробове.<p>«Аби лиш подолати гнів,..»</p>Аби лиш подолати гнів,сторозтриклятий гнів здолати,я б поіменно міг назватиусіх братів, усіх катів.Та погляд застує імла,і ти, мов лев, у цій оборі,де стільки кроків в коридорі, —аж світ зайшовся дубала!Намарне. Бога не гніви —хай б’є пропасниця тобою,допоки вижде час двобоютой вершник, що без голови.<p>«Прикрийся мідною горою,..»</p>Прикрийся мідною горою,сховай зухвалу голубінь.Тінь — трембітає наді мноюі в кожен слід ступає тінь.Прикрийся обрію габою,об розпач кулаки оббий —і верне образ голубийдружиною ачи сестрою.Заповідається за мноюгрім великодній, горовий.Об розпач кулаки оббий,прикрившись мідною горою.<p>«Геть спогади — сперед очей...»</p>Геть спогади — сперед очей.Із лиць — жалі, із уст —колючі присмерки ночейу цей сорокопуст.Як став — то вплав,як брід — то вслід,як мур — то хоч нурця,пройдімо лабіринтом біддо свого реченця,де щонайвища з нагороді найчесніша — мстаза наш прихід і наш ісходпід тягарем хреста.<p>«Звелася длань Господня...»</p>
