У порожній кімнаті,біла, ніби стіна,притомившись чекатиспить самотня жона.Геть зробилась недужа:котру ніч, котрий день —ані чутки про мужа,ані — анітелень.Лячні довжаться тіні,дзвонять німби ікон,і росте голосінняз-за соснових ослон.Мій соколе обтятий,в ту гостину, де ти,ні пройти, ні спитати,ні дороги знайти.За тобою, коханий,очі видивила,ніби кінь на аркані,світ стає дубала.<p>«Як тихо на землі! Як тихо!..»</p>Як тихо на землі! Як тихо!І як нестерпно — без небес!Пантрує нас за лихом лихо,щоб і не вмер і не воскрес.Ця Богом послана Голготаведе у паділ, не до гір.І тінь блукає потаймир,щовбами сновигає потай.Пощо, недоле осоружна,оця прострація покор?Ця дума, як стріла, натужна,оцих волань охриплий хор?Та мури, мов із мертвих всталі,похмуро мовили: чекай,ще обрадіє із печалітвій обоюдожалий край.<p>«Цей білий грім снігів грудневих,..»</p>Цей білий грім снігів грудневих,грудного болю білий грім,безокрай марень полудневих,спогадувань рожевий дим:в дуеті з лижвою — узлісся,Святошин. Тиша. Свято. Днесьти перемерз, скипівся — ввесьі — окрай себе простелився.<p>«Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча...»</p>Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —так полохко і тонко палахкочеші щирістю обірваною врочиш,тамуючи ридання з-за плеча.Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —хустинку бгаєш пальцями тонкимиі поглядами, рухами палкимипримарною ввижаєшся мені.І враз — ріка! З розлук правіковихнаринула, найшла і захопила.Та квапилася моторошна хвиляу берегах, мов коні, торопких.Зажди! Нехай паде над нами дощспогадувань святошинських, пречиста.О залишись! Не смій іти до містазанудливих майданів, вулиць, площ.Ти ж вирвалася, рушила — гірськийповільний поповз, опуст, розпаданняматерика, раптовий зсув і дляння,і трепет рук, і тремт повік німий.Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —у морок — сніг — у вереск заметілі,Тобі оббухли слізьми губи білі.Прощай. Не озирайся. І не клич.Прощай. Не озирайся. Благовістьпро тогосвітні зустрічі звістуєзелена зірка вечора. Крихкийзверескнув яр. Скажи — синочок мійнехай віка без мене довікує.Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!<p>«Схились до мушлі спогадів — і слухай:..»</p>Схились до мушлі спогадів — і слухай:усе, чого не зволиш, донесенасторчене од начування вухо,що, як не ошукає, то спасеі визволить із німоти і тишіі від тяжкої — з кулаки — журби.В глухому замурованім узвишшітуркочуть до світ-сонця голуби.Поверне все — ні в чому не відмовитьі обдарує певністю сповнаблакитна мушля, та, що луни ловитьі від вслухання стала голосна.<p>«Вона і я поділені навпіл...»</p>
