Душа ласкава, наче озеро,і трохи синім віддає.Тут, поміж Туровом і Мозирем,тепер призволення моє.Горить налитий сонцем оболокі день до берега припав.А біля мене білим соболемтремтить коханої рукав.Мені була ти голубинею,що розкрилила два крила.І мужем, хлопчиком, дитиноюмене до неба вознесла.<p>«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад...»</p>У німій, ніби смерть, порожнечі свічадпересохла імла шебершить, мов пісок,і високий, як зойк, тонкогорлий співакстав ширяти над тілом своїм.Дух підноситься д’горі. У зашморзі бідаж зайшовся кривий од волання борлак,аж огранням дзеркал заросилася кров!Ніч зсідається, наче кришталь.Начувайсь, навіжена, скажена душе!Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!І зверескнула нервів утята струна,і зверескнув пугкий напівсон кришталю,і зверескнула пустка свічад.<p>«Зажурених двоє віч,..»</p>Зажурених двоє віч,криві терези рамен,гербарій дзвінких долонь —з ночі.А де та горить зоря,котру назирає син?Об схід той, мов об багнет —жалься.Якісь переплески, блиск —переймами досвітку.І вже попливла-пливлавічність.Бо серце оговтати,добігти до пам’яти,немов на побачення —годі.<p>«Стань і вдивляйся: скільки тих облич...»</p>Стань і вдивляйся: скільки тих обличдовкола виду твого, ніби німби,так сумовито виграють на дримбу,хоч Господа на допомогу клич.Вдивляється у проруб край світівдуша твоя, зайшовшись начуванням.Тонкоголосе щемне віщуванняв подобі лиць — без уст, очей і брів.І безберега тиша довсібіч!Усесвіт твій німує і німіє.І сонце, в душу світячи, не гріє:в змертвілих лицях — відумерла ніч.А з безгоміння, з тлуму світовогонапружена підноситься рукаі пісня витикається тонка,як віть оливи у долоні бога,і сподіванням встелеться дорога,і в серці зірка заболить жалка.<p>«І стіл, і череп, і свіча,..»</p>І стіл, і череп, і свіча,що тіні колихає,і те маленьке потерча,що душу звеселяє.Либонь, для тебе не дановартнішого зазнатиза цього, що спішить вікно,як світ, заколисати.Сховайся в череп, потерча!Очниць великі вікнапотвердять, що горить свічарозважно — ані бликне.Тамте видіння у менісвітає — і світанняпросториться в самотині,як світу заступання.<p>«Світання — мов яйця пташині,..»</p>Світання — мов яйця пташині,кволі, спроквола сині,що випали з гнізд і щебечутьі крильцями тріпотять.Оце голубе молодило —пливе і пливе — не до краюі не до кінця — щоб нагальнодушу втопити сліпу.А присмерк крутоберегийроздався — аби в улоговинусяєво сяєва сяйваввігналось, мов пружна стріла.<p>«У порожній кімнаті,..»</p>
