Вона і я поділені навпілмістами, кілометрами, віками.Озвалось паровозними гудкамитвоє минуле — із кількох могил.І народився день тобі. Поранокцідився крізь шпарини домовин.Десь там береза, і паркан, і ґанок,неназвана жона і мертвий син,скоцюрблений од болю молодого,ще спередсвіта. І сльозу сльозаповільно побивала. Слава богу,що ані слова жоден не сказав,лише зчорніле серце пік очима,надсило спогади за душу тряс,допоки сам обличчям не загас,як крейда, стертий тінями чужими.<p>«Зима. Паркан. І чорний дріт...»</p>Зима. Паркан. І чорний дрітна білому снігу.І ворон — між окляклих віт —гнеться в дугу.Дві похнюплені соснисмертну чують корч.Кругом — мерці. І їхні снистримлять, як сосни, сторч.Дві брами, вгрузлі в землю, тьмаколошкає Танар,і духу — продиху немаод жалібниць, од мар.Зима. Паркан. І чорний стовп,мережка шпичаків.Злодійський огирів галоп,вогненний грім підків.<p>«Хлющить вода. І сутінь за вікном...»</p>Хлющить вода. І сутінь за вікном.Прищухлі айстри вгорнуто у морок.Здається, відучора був вівторок(межи очі ударив колуном).Пливе земля. І спокій сподіванний —як тиша тиші. Як кінець кінця.Хлющить вода. Так час біжить захланний —наближує мене до реченця.Від спогадів — самі чорніють вирви.Дорогу розміновано — рушай!Благословенні сходження і прірвиі славен рідний і нищівний край!<p>«Посоловів од співу сад,..»</p>Посоловів од співу сад,од солов’їв, і од надсад.І од самотньої свічі,і од жалких зірок вночі.У небі місяць горовийскидається, як пульс живий.Ущухлим світлом сяють вишніопонічні. Допіру ливвисокий дощ. І всі невтішнімої передуми будив.Я двері прочинив з веранди,де кострубатий вертоград,собі не в силі дати лад,пильнує перший сон троянди.Свіча затріпотіла — й світло,мов голуба, пустила в леті вірш твій вирвався без титла,і дух твій вирвався з тенет,бо надто кругле небо краю,і кругла саду ліпота,бо мати дивиться свята.Я в ній — смеркаю і світаю.<p>«Іди в кубельце спогаду — зогрійся!..»</p>Іди в кубельце спогаду — зогрійся!Хай зашпори від серця відійдуть.І терплячи покару, покорисяі поцурайся навертати путьдо зустрічі. Хай пам’ять відбігає,як кров тобі з обличчя відійшла.Вже погорою голос сновигає,згубивши рідні контури села.З крайокраю, з цієї високості,пади, згорнувши крила, до долин,де ясмину набрякли ярі бростіі склеплено повіки білих стін.У пустці тій — метелики чотириусілись по кутках — і тугу тьмять.Кохана спить. У ярому потирі —вино кохання і вино проклять.<p>«Верни до мене, пам’яте моя!..»</p>
