— Мій пан говорить, що не згідний, — відповів Деніел. — Поки ви тут, Джоні не наважиться атакувати, бо не схоче сваритися з реїсами. Ми не відпустимо вас. Якщо ваш корабель почне плисти, усі наші гармати дадуть залп. Цього вам не витримати.
— Перед тим, як піти на дно, — промовив Хизир, нахиляючись через борт, — ми проб’ємо вам бік і, видершись на палубу, поротимемо ваші горлянки, клянуся Аллахом! Ви ще не знаєте, на що здатні реїси.
— Нехай так, — відповів Йоганн, давши знак Данилові. — Тоді загинемо усі. З двох бід ми обираємо меншу.
Відштовхнувшись од борту, Хизир перейшов назад до щогли, а потім повернувся на місце і нахилився до Шейтан-бея:
— Скажи їм, що ми можемо обрати ще меншу біду. Навіщо гинути усім? У реїсів є добрий звичай вирішувати суперечку двобоєм ватажків. З усього видно, він уміє тримати оту пряму шаблю, що висить на поясі. Нехай стане проти мене, і тоді той, хто переможе, обиратиме свою волю.
Відповідь зі «Святої Елізи» не забарилася.
— Мій пан передає твоєму, що не може вийти на двобій через обітницю битися зі ще одним паном, своїм кровним кривдником, — вислухавши ван Герста, почав Данило. — Якщо він загине у двобої, обітницю не буде виконано. Нехай ваші бусурмани оберуть кращого воїна, і тоді найсильніший із нашого боку вийде битися з ним.
Дуркувата посмішка таки скривила обличчя Деніела, і він додав, уже від себе:
— Гадаю, тобі, Чихоню, нема чого боятися.
Гомін прокотився галерою від носа до корми, а Хизир під сміх реїсів із розумінням закивав головою:
— Така відповідь свідчить про мужність капітана цього величезного судна. А ще більше — про розважливість. От тільки є одна перешкода. Адже на цій галері, яку він бачить, кращий воїн — то я. А мені, наміснику Іфрикії, бею над усіма емірами, паші великого Сулеймана, не личить битися із простим нукером.
Данило дивився на людину, про яку давно забув думати і котру язик не повертався назвати чоловіком, хоча той мав при собі зброю, міцно стояв на ногах та не ховав погляду. Саме це найбільшою мірою викликало неприємне відчуття, що навколо щось не так, адже перед ним стояв нещасний Чихоня, який спромігся не лише вижити у бусурманському полоні, а й вилізти нагору й тепер — Данило міг заприсягнутися — вважав себе воїном і справді не боявся. Бажання хапнути його за шкірку та обтовкти, наче шмаття об щоглу, виникло відразу, щойно збагнув, кого бачить. Та разом із цим відчуття не те що розгубленості — якоїсь незрозумілої невпевненості оселилося у ньому й не бажало вступатися.
— Скажи своєму панові, — вів далі Лук’ян, — що мій володар битиметься лише з ним і якщо зазнає поразки — усі реїси залишаться охороняти ваш корабель, доки не припливе підмога. Якщо ж переможе Хизир-бей, він обіцяє не вбивати твого пана, аби той міг, одужавши від ран, виконати свою обітницю.
Те, що промовив у відповідь Йоганн ван Герст, змусило Деніела розплистися у широкій зловтішній посмішці, й не одразу знайшлися потрібні слова, щоби виказати це старому недругові, зухвалість якого застилала очі.
— Не знаю, як і сказати, земляче… — почав здалеку Данило. — Боюся, ти не наважишся переказати оте своєму бусурманові. Господар мій, гер Йоганн пропонує, щоб на двобій вийшли слуги, які ведуть перемови, тобто ми з тобою. До того ж, моєму панові здалося, що після вашого капітана ти на човні найголовніший, як і я ось тут. Тож двобій перших слуг мав би найкраще вирішити їхню суперечку.
Обличчя Хизира перекривило від гніву. Вихопивши шаблю, він підскочив до борту галери та у нестямі схопився за потріскане дерево.
— Собако невірний! Як можеш ти насміхатися з високопідданого великого падишаха — бея над беями? Як смієш глузувати з реїсів — хазяїв цього моря? Я — бейлербей усього магрибського берега і не дозволю сину віслюка промовляти безкарно такі речі! Злазь на вільну галеру! Ставте трап! Який ти воїн, коли боїшся вийти на поєдинок із тим, кого поливаєш слиною зі смердючого рота? Я, Хизир-реїс, востаннє викликаю тебе і клянуся Аллахом, піду на морське дно сам і потягну туди усіх вас! Ставте трап!
Він зробив крок до води, що розмежовувала борти двох галер, вказуючи владною рукою на розбиту палубу внизу. Та несподівано попереду виріс Лук’ян, затуляючи собою шлях.
— Не гнівайся, володарю! Дозволь твоєму вірному слузі завершити те, що наказав почати! Дозволь, великий Хизире!
Від несподіванки оскаженілий реїс зупинився, а Лук’ян, повернувшись до Данила, мовив:
— Бачиш і чуєш? Я переказав усе. Капудан-паша розгнівався, і твоєму пану краще не потикатися до бою. А тепер… Тепер я на колінах проситиму дозволити мені вийти на двобій. Ти добре зрозумів — я найвірніший і найголовніший з його слуг, він береже мене, наче найбільший скарб. Та я проситиму відпустити мене туди.
Указавши рукою на палубу розбитої галери, Лук’ян вихопив шаблю і, підійшовши до Хизира, за крок упав на коліна та низько схилив голову: