— Володарю, прошу в тебе найбільшої милості. Дозволь мені вийти на двобій. Я подарую тобі перемогу. Благослови мене і попроси у Всемогутнього Аллаха милості для нас усіх, бо сам я не вмію, хоча, здається, пустив Його до свого серця.
Запала тиша, а за мить гроза Іфрикії вибухнув таким гнівом, що мало хто бачив, і це тривало би довго, та Лук’ян, розігнувши спину, став ще ближче і повторив:
— Дозволь мені битися з ним.
Схопивши його за плечі, Хизир одним рухом могутніх рук підніс та поставив на ноги, викрикаючи ув обличчя:
— Замовкни, нерозумний рабе! Хто ти такий, щоби просити у мене про милість? Що верзе твій нечестивий язик? Геть із дороги, поки я не викинув тебе у море, наче паршиве щеня!
— Я не раб, володарю, — твердо мовив Лук’ян. — Я — Шейтан-бей, і саме ти дарував мені свободу. Це бачили усі. Я реїс. Дозволь мені битися.
Від цих слів Хизирові забракло подиху, й він загарчав не своїм голосом:
— Віслюче, ти бився хоч раз на смерть? Нагадай мені, чи вбив ти за своє нікчемне життя хоч одного ворога?
— Своєю волею ти не давав мені зробити цього. Там, де шаблі позбувалися піхов, я позбувався права бути біля тебе. Ти беріг мене, всемогутній, як бережуть у морському поході аструлаб. Ним вимірюють шлях, а не розбивають мушлі, щоб наїстися. Зараз усе інакше. Якщо загрожує смерть від голоду, треба розбити мушлю аструлабом, як більше нема чим. Подивися — вони зняли гармати і тягнуть догори, а з цими невірними по-іншому ми не домовимося. Нас чекатиме загибель. Тож дозволь битись. Я знаю його. У нього важка шабля та могутні руки, але в голові лише пісок. Справжній воїн б’ється розумом. Я ж битимуся розумом та серцем. І переможу.
Відштовхнувши його, Хизир повернувся до щогли і сперся на неї, а потім промовив:
— Іди. І нехай буде з тобою Великий Аллах.
Невеличкий ял, спущений зі «Святої Елізи», підгрібав до розбитої галери. Лук’ян стояв нагорі по інший бік, склавши руки на грудях та зупинивши погляд на човні з трьома чужинцями, один із яких — кремезний воїн — стояв на носі, тримаючи обома руками звільнений од піхов довгий і важкий палаш. Роки не змінили виразу його обличчя, хоч отой схожий на ріпу ніс уже не сприймався так смішно, а погляд усе-таки свідчив: ця людина знає, що робить. І разом з тим він залишався тим самим Данилом, котрий і тепер не бажав вважати його за людину, тимчасом як колишнього Лук’яна, не кажучи вже про Чихоню, насправді давно не було на світі. Він не виріс, не зрівнявся силою з ворогом. Але замість нього з палуби реїської галери дивився Шейтан-бей — інша людина, й очі його зовсім не мали страху.
Від цього погляду та ледве помітної посмішки, що грала на скривлених губах непоказного супротивника, який, не інакше, втратив глузд, грубі пальці несамохіть перебирали по гострому клинку. Данило не відчував бажання вбивати Чихоню, хоча колись, дуже давно, зробив би це, якби, зловивши його за крадіжкою риби, увесь мокрий та розлючений, зміг наздогнати на березі річки Бог. Тепер, коли ось-ось мала початися гарматна стрілянина з абордажем, ці спогади здавалися дурнуватими вигадками. Та й річ була не в тім. Від палаша, який мацали його завжди упевнені пальці, залежало життя тих, кого він звик вести за собою, і байдуже, хто при цьому мав стати проти нього.
Долоня, що підтримувала зброю, укотре перейшлася по залізі й не відчула належного тертя, бо ковзала поверхнею клинка, наче корабель по морі. Лезо палаша у місці, де дотикалося до тіла, зволожилося. Ніс човна торкнувся напівзатопленої галери, і водночас Деніел відштовхнувся ногою, переходячи на її палубу.
І одразу ж відбувся рух навпроти — спершись рукою на борт, противник легко перескочив його, стрибнувши з цієї висоти униз. Від поштовху худенького тіла галера, що засіла розбитим носом на підводній скелі, ледь помітно хитнулася, проте Данило на мить утратив рівновагу. А Лук’ян, вихопивши обома руками з-за поясу шаблю та кинджал, кинувся на ворога. І засвистіло залізо, видаючи раз за разом дзвін, що змушував напружуватися усіх тих, хто застиг нагорі, схопившись за борти.
Те, що зброя та руки ворога швидші, Деніел зрозумів одразу, пропустивши один за одним два випади короткої та легкої шаблі, що зачепила його бік, а потім плече, разом з одягом розсікши й тіло. Той, хто вийшов битися проти нього, все-таки був воїном, і від розуміння цього з голови зникло усе зайве, залишивши місце лише холодній розважливості. Ворог, якому вистачило б одного-єдиного удару, встигав ухилятися від його важкого клинка, а натомість відповідав дрібними уколами, з яких навіть не кожен був здатний проколоти одяг. Лук’ян мовби читав думки і на кожен підготовлений випад дужого супротивника мав готову відповідь. Його манера битися нагадувала змію, що стрімко жалить, хоч і не спроможна переламати ворогові хребет.