Двоє чоловіків, одна жінка. Потріскані, запилюжені техаські чоботи. Джинси такі затерті й заяложені, аж, мабуть, воду відштовхують. Нестрижене вигоріле волосся бородатих чоловіків зібране в пучки шкіряними шнурками. У жінки волосся розчесане на проділ точно посередині, туго заплетене на потилиці, обличчя обвітрене, рубцювате. До стіни припертий древній мотоцикл «БМВ» — полущений хром, облізла фарба, тут і там розмиті плями нанесеного балончиком сіро-жовтого пустельного камуфляжу.
Тернер відпустив руків'я свого «Сміт-Вессона», дав йому повиснути на вказівному пальці так, щоби дуло вказувало назад і вгору. Один із чоловіків підвівся, блиснув дешевими зубними протезами.
— Тернер. Я Саткліфф.
Трохи чути акцент, ніби австралійський. Глянув на інших двох:
— Передовий загін?
— Передовий, — підтвердив Саткліфф, поліз у рот засмаглими пальцями й витягнув пожовклу капу з металевими коронками. Власні зуби білі й ідеально рівні. — Ти Шове вивозив від айбіемів до міцу, а ще, кажуть, Семенова забрав із Томська.
— Це запитання?
— Я в марракешському айбіемі відповідав за безпеку, коли ти готель підірвав.
Тернер зустрівся з ним поглядами. Очі яскраво-блакитні, спокійні, погляд відкритий.
— І тобі це заважатиме?
— Та не бійся, це я до того, що в ділі тебе бачив. — Саткліфф уставив капу назад. — Це Лінч, — кивнув у бік другого чоловіка, — і Веббер, — показав на жінку.
— Розповідайте, — сказав Тернер і зайшов у тінь під стіною. Сів навпочіпки, сперся ліктями на коліна, не випускаючи револьвера з руки.
— Прибули три дні тому на двох мотоциклах, — заговорила Веббер. — В одному зробили так, щоби колінвал полетів, якщо треба буде відмазка, чого стоїмо. У цих місцях переважно кочове населення, байкери бездомні, сектанти. Лінч пройшовся з з котушкою оптоволокна кілометрів шість на схід, підрубився до телефонної лінії...
— Приватної?
— Таксофонної, — озвався Лінч.
— Зробили пробне впорскування дези, — продовжила Веббер. — Якби не спрацювало, ти б уже знав.
Тернер кивнув.
— А що йде на вхід?
— Нічого. Лишили для бенефісу, хай там що це буде.
На цих словах Веббер здійняла брови.
— Прийом дезертира.
— Та це трохи ніби очевидно, — Саткліфф опустився навпочіпки поряд із Веббер і сперся спиною на стіну. — Втім, судячи з того, як усе організовано, нам, простим наймитам, навіть не скажуть, кого ми витягуємо. Так, містере Тернер? Чи дізнаємось потім зі стрічки новин?
Тернер удав, ніби не чує.
— Що далі, Веббер?
— Коли проклали лінію, доєдналася решта команди, по одному чи по двоє. Останній прибулий повідомив про бляшанку з япошками.
— Це було жорстко, — озвався Саткліфф, — отак у лоба.
— Гадаєш, попалилися б? — спитав Тернер.
Саткліфф знизав плечима:
— Могли попалитися, могли й ні. Ми швиденько їх підхопили. Всратись як пощастило, що тут можна під дахом сховатися.
— А пасажири фургона?
— Вони тільки ночами виходять, — сказала Веббер. — І знають, що порішимо їх, якщо відійдуть далі, ніж за п'ять метрів від тієї хріні.
Тернер зиркнув на Саткліффа.
— Конрой наказав, — пояснив той.
— Конрой тут тепер не наказує, — сказав Тернер. — Але в цьому випадку хай буде, як є. А що там за люди?
— Медики, — сказав Лінч. — Обдовбані медики.
— Стеж за ними, — наказав Тернер. — А що решта команди?
— Ми розтягнули міметичні тенти, щоби дати тінь. Сплять позмінно. Води бракує, а готувати ми не ризикуємо. — Саткліфф потягнувся до кавника. — Вартові по місцях, лінію перевіряємо регулярно. — Він плеснув кави без молока в пластмасову чашку — щербату, мов псами погризену. — То коли наш вихід, містере Тернер?
— Мені треба оглянути фургон із тими вашими медиками. Ще хочу оглянути штаб. Ви нічого не казали про штаб.
— Його обладнано, — сказав Лінч.
— Гаразд. Ось, — він простягнув Веббер револьвер, — глянь, чи нема у вас якоїсь кобури для нього. Тепер хай Лінч покаже медиків.
— Він так і думав, що це ти будеш, — сказав Лінч, без видимих зусиль деручись угору купою бетонних уламків. Тернер дерся за ним. — Репутація в тебе ого-го, — на цих словах він озирнувся з-під пасом брудного, вибіленого сонцем волосся. Помітно молодший.
— Не знаю, чи це добре. Скільки б не було — це недобре. А ти з ним раніше працював? У Марракеші?
Лінч пригнувся й боком проліз у щілину під шлакобетонним блоком. Тернер не відставав. Пустельні трави пахнули смолою, чіплялися й жалили дрібними колючками. Крізь прямокутний отвір, який так і не став вікном, було видно рожеві верхівки скель. Лінч збіг насипом.
— Ага, вже працював на нього, — сказав, спинившись. Широкий шкіряний ремінь сидів низько на стегнах — давній, бувалий, пряжка велика, важка, з «мертвою головою» з чорненого срібла й смужкою пірамідальних шипів на спинці. — Але не в Марракеші, пізніше.
— І з Конні теж, Лінче?
— Із ким?
— Із Конроем. Працював уже на нього? Точніше, зараз ти теж на нього працюєш? — Тернер навмисне спускався насипом поволі. Гравій хрускотів і зрадливо прослизав під підошвами черевиків. Під джинсовою жилеткою Лінча в підпахвовій кобурі майнуло руків'я мініатюрного голкостріла.
Лінч незворушно облизав сухі губи.
— Це Сатів контакт. Я його й не бачив.
