— Альо, шо за нафіг? — промовив він і рефлекторно прибрав ноги.
Одне з'їхало вниз і вирівняло каністру, щоби та не впала. Спустилися ще двоє. Тепер Боббі бачив, що вони навіть менші, ніж йому здалося.
— Чуєте, ви в курсі, що там реально небезпечна срань може бути? Ракова чи ще якась.
— Піди псу відлижи — язика до крові злижи, — порадив перший, а тоді всі троє висмикнули гак, змотали линву, потягли каністру кудись за ріг і зникли з поля зору.
Він вичекав півтори години. Досить. У Леона вже мав збиратись народ.
У головній залі позувало зо два десятки готичних — вони, мов виводок динозавриків, покльовували повітря пружними лакованими начосами. Більшість наближалася до готичного ідеалу; високі, худі, жилаві, але з нальотом загрозливої жвавості — мов молоді атлети на перших стадіях туберкульозу. Замогильна блідість — обов'язкова, волосся — за визначенням чорне. Боббі знав, що від тих, хто не зміг вписати своє тіло в субкультурні канони, слід триматися подалі. Готичний курдупель — проблеми, готичний жиробас — певна смерть.
І от він спостерігав тепер, як усі переливаються й мерехтять у Леоновому підвалі, мов якась збірна істота, мов колонія слизовиків — зубчаста, затягнута в чорну шкіру, наїжачена сталевими шипами. Обличчя майже однакові, риси підігнані під давні архетипи, назбирані по архівах кіношоу. Боббі вирішив підійти до діна, який вирізнявся з натовпу винятково мистецьким вбранням і волоссям, що здіймалося гребенем, мов у охочого до спарювання нічного ящера.
— Брате, — почав, не впевнений, чи вже колись із ним знайомився.
— Друже мій, — неохоче протягнув дін. За щокою його випиналася жуйка. — Це Каунт, мала, — пояснив своїй дівчині. — Каунт зіро інтерапт, типу, занулити після переривання. — Він провів довгою блідою долонею зі свіжим рубцем по спині дівчини й підмацав її за зад крізь шкіряну спідницю. — Каунт, це моя киця. — Готична подивилася на Боббі дещо зацікавлено, але не так, як зазвичай дивляться на представників людського виду, а радше як на рекламу товару, про який чули, але купувати не збиралися.
Боббі роззирнувся. Байдужі обличчя, жодного знайомого. Двох-На-День не було.
— Цеє, а скажи, — довірчо почав він, — ти ж тут знаєш усіх і таке інше, а я саме друга одного шукаю, такого близького друга, ділового, — готичний на цих словах поважно клюнув повітря волосяним гребенем, — Дві-На-День його звати...
Боббі замовк. Готичний тупо зиркнув і надув бульку. Дівчина всім своїм виглядом демонструвала нудьгу й нетерпіння.
— Технар, — додав Боббі й, підвівши брови, уточнив, — чорний технар.
— Дві-На-День, — повторив готичний. — Точняк. Дві-На-День. Еге ж, кицю?
Дівчина струснула головою й відвернулася.
— Знаєш його?
— Точняк.
— Тут він сьодні?
— Ні, — відповів готичний і тупо всміхнувся.
Боббі розкрив рота, закрив, умовив себе кивнути.
— Дякую, брате.
— Усе для тебе, друже мій.
Ще година, і все те саме. Стільки білого, крейдяно-блідого, готичного білого. Пласкі великі очі їхніх дівчат, шпильки чобіт — мов чорні голки. Боббі старався триматися подалі від зали з симстимом, де Леон саме крутив якийсь стрьомний трахач у джунглях, що заносив увесь час то в одну тварину, то в іншу, — від такого навіженого злягання в кронах дерев трохи паморочилося. Він уже досить зголоднів, щоби почати випадати з дійсності, хоча, можливо, це давалися взнаки опіки чи що там із ним сталося перед тим, і от уже було важко зосередитись, і в голову лізли несподівані думки. Скажімо, хто це забивався на дерева, де живе купа зміїв, і чіпляв симстимові дроти на отих щуроподібних тварюк?
Але готичні на таке велися, їм аби в кого вмикатися. Трусяться, ногами тупають і взагалі поводяться, зовсім як ті деревні щури. Це в Леона гаряча новинка, мабуть, вирішив Боббі.
Ліворуч від нього — подалі від симстиму — стояло двоє дівчат із Проектів, чиє химерне вбрання різко виділялося на монохромному готичному тлі. Довгополі чорні фраки наопашки, під ними тісні жилетки з цупкого візерунчастого червоного шовку, поли пишних білих сорочок закривають ноги аж до гомілок. Темні обличчя сховані під широкими брилами капелюхів, розцяцькованих старовинним золотом — шпильками, амулетами, зубами, механічними годинниками. Боббі крадькома спостерігав за ними; такий одяг собі можуть дозволити тільки люди з грішми, але коли полізти, сраку так надеруть, що забудеш, як звали. Якось Дві-На-День приходив із Проектів у крижано-блакитному плюшевому прикиді з діамантовими пряжками при колінах, так ніби просто перевдягтися не мав часу, — але Боббі й бровою не повів, удав, ніби технар у шкірянці, як завжди, бо второпав, що широта поглядів — це для діла життєво важливо.
Спробував уявити, як підходить до них увесь такий спокійний — і одразу до справи: «О, ви, леді, напевне знаєте мого доброго приятеля, містера Дві-На-День?». Та вони були старші, вищі, і в їхніх рухах відчувалося почуття власної гідності, яке спантеличувало. Скоріш за все, сміятимуться, а йому цього чомусь зовсім не хотілося.
