Вільям Ґібсон. Занулення полностью

— Дві-На-День не зрадіє. Чого, гадаєш, він так пересрав і чкурнув?

Його це бісило, бо хотілося спати. І він навіть спав, точно спав, от тільки в голову чогось просочувалися Маршині симстимові сни, й він поверх за поверхом провалювався крізь обірвані сцени з «Важливих людей». Це мило безперервно крутили, відколи його ще й у проекті не було, і сюжет, мов багатоголовий плоский черв'як, циклився на собі самому, жер власний хвіст десь раз на кілька місяців, а потім відрощував нові голови, спраглі до напруги й прориву. Боббі бачив, як звивається все це клубчасте тіло, — Марша б ніколи не спромоглася так побачити цю штуку, цей розтягнутий клубок сенснетівської ДНК, цю дешеву крихку пластівчасту ектоплазму, виведену, щоби нагодувати незліченних голодних сновид.

І от Марша саме дивилася шоу очима Мітель Морґан Маґнум, головної героїні, спадкоємиці голови корпорації «Маґнум АҐ». Але сьогоднішня серія постійно збочувала кудись на манівці, подалі від карколомно складних хитросплетінь романтичних стосунків, у які повсякчас вплутувалася Мішель і за якими Боббі не давав собі клопоту стежити, й перетворювалася на соціоархітектурний екскурс у світ соціальних аркокомплексів, зведених за проектом Солері. Певні подробиці бентежили й спантеличували навіть Боббі — скажімо, він сумнівався, що цілі рівні там відведено під торгівлю піжамними костюмами зі світло-блакитного плюшу, з діамантовими пряжками при колінах, чи, наприклад, що на деяких рівнях, де завжди темно, морять голодом немовлят. В оце останнє, як йому враз пригадалося, свято вірила Марша, яка загалом відчувала до Проектів забобонний жах — ніби до баштоподібного пекла, куди її змусять піднятись одного чорного дня. Інші епізоди симстимного сну нагадували передачі з пізнавального каналу, безкоштовно включеного в передплатний пакет: Боббі показували детальні анімовані плани й схеми внутрішньої будови Проектів, а закадровий голос читав нудні лекції про способи життя й господарювання різних жителів комплексу. Коли все-таки вдавалося зосередитися на оповіді, Боббі розумів, що вона навіть менш переконлива за цікавинки про блакитний плюш чи здичавілих немовлят, котрі тихо кубляться в непроглядній темряві. Потім показували радісну молоду маму, яка нарізає піцу велетенським промисловим водяним ножем у кухонному куточку чистесенької студії-малосімейки. У вікні, що займає всю стіну, — вузький балкон, а за ним — прямокутник по-мультяшному блакитного неба. Боббі бачив її одночасно і чорношкірою, і ні — така собі стилізована під молоду матір дуже-дуже затемнена версія однієї з його домашніх голографічних порнодівчат. Із геть однаковісінькими маленькими, мультяшно-ідеальними грудьми. (Тут він, і без того отупілий і спантеличений, почув безмежно гучний украй несенснетівський голос, який промовив: «А оце, Джекі, я називаю залізобетонною ознакою життя. Не знаю, чи сам він на ногах стоятиме, але дещо вже впевнено стоїть».) А тоді його враз затягло, мов у зливний отвір, у екстравагантний всесвіт Мішель Морґан Маґнум, котра саме відчайдушно боролася проти лютих конкурентів із сікокського промислового клану Накамура, охочих поглинути «Маґнум АҐ». Наразі їх представляв (несподіваний поворот сюжету) основний герой-коханець сезону — казково заможний (але непояснювано спраглий нових мільярдів) і юний новосовєтський політик Васілій Суслов, котрий виглядав і вдягався, точно як готичні з Леонового клубу.

Серія ніби наближалася до кульмінації — антикварний «БМВ» на електрохімічному двигуні саме обстрілювали з мініатюрних західнонімецьких сервоприводних вертольотів, поки він їхав вулицею нижче Ковіна-Конкур, і Мішель Морґан Маґнум вирубала ударом пістолетного руків'я свого зрадливого секретаря, озброєного нікельованим «Намбу», а Суслов, за якого Боббі дедалі більше вболівав і якого асоціював із собою, готувався здриснути з міста разом із шикарною охоронницею-японкою, котра дуже нагадувала Боббі іншу його голографічну порноподружку, — аж раптом хтось заверещав.

Боббі такого вереску ще в житті не чув — але було в тому голосі щось жахливо знайоме. Втім, не встиг він поперейматися з цього приводу, як криваво-червоні стільники знов затанцювали поперед очей і стало шкода пропускати кінцівку серії «Важливих людей». Але коли червоне зачорніло, щось усередині підказало, що завжди можна спитати в Марші, чим усе скінчилося.

— Розплющ очі, хлопче. Все вже. Світло тобі заяскраве?

Заяскраве, але таке самісіньке. Біле, біле — і він пригадав, як колись давно розірвалася в його черепі білим-біла граната посеред прохолодної вітряної темної пустки. Очі розплющені, але нічого не видно. Все біле.