— У Конроя є одна риса нехороша, Лінче. Не вміє делегувати відповідальність. Любить, щоби в групі була своя людина з самого початку, наглядач за наглядачами. Завжди так. Це ти?
Лінч ледь хитнув головою — мінімально, аби було ясно, що відповідь заперечна. Тернер був близько — чув запах його поту крізь смолистий дурман пустельних трав.
— Я двічі бачив, як Конрой так вивід цілі провалив. Тут самі ящірки й бите скло. Хотів би тут умерти, Лінче? — Тернер підніс кулак до його обличчя й поволі випростав вказівний палець. — Ми в зоні стеження. Якщо Конроїв підсадний бодай писне, вони нас помітять.
— Якщо досі не помітили.
— Так точно.
— У Сата спитай, — сказав Лінч. — Це не я і точно не Веббер. — Він мимохіть почухав бороду чорними обламаними нігтями. — Краще скажи, ти мене сюди на пару слів відвів чи справді хочеш оглянути ту японську консерву?
— Ходім глянем.
Це Лінч. Точно Лінч.
Колись багато років тому Тернер винайняв у Мексиці пересувний житловий модуль французької збірки: на сонячних батареях, метрів сім завдовжки, в корпусі з полірованого сплаву, подібний до мухи без крилець і з півкулями з фоточутливого темного плексигласу замість очей. Тернер дивився крізь них униз, коли допотопний російський вантажний вертоліт із тандемним гвинтом волочив у жувалах модуль понад узбережжям, ледь не чіпляючи верхівки найвищих пальм. Три дні той модуль тоді простояв на далекому безлюдному пляжі з чорним піском, і Тернер насолоджувався самотністю в вузькому обшитому тиком салоні — грів собі в мікрохвильовці їжу з морозилки й ощадливо, але регулярно приймав холодний прісний душ. Прямокутні сонячні панелі модуля рухалися за сонцем, і Тернер навчився визначати час за їхнім положенням.
Мобільна нейрохірургічна операційна від «Хосаки» нагадувала безоку сестру того французького модуля — тільки довша метрів на два й укрита світло-коричневою фарбою. По нижній частині корпусу тягнувся пунктир свіжопривареного перфорованого залізного профілю, до якого на простих пружинних підвісках було прикріплено десяток червоних шипованих велосипедних коліс.
— Сплять, — сказав Лінч. — Воно коливається, коли всередині ходять, тому помітно. Коли треба буде, колеса познімаємо, але зараз так зручніше за ними стежити.
Тернер поволі обійшов коричневий стручок фургона, помітив блискучу чорну відвідну трубу, що тяглася до невеликого прямокутного бака неподалік.
— Учора ввечері відкачувати довелось — мамо рідна, — Лінч похитав головою. — У них їжа є й трохи води.
Тернер притиснувся вухом до корпусу.
— Звукоізоляція, — сказав Лінч.
Тернер глянув на залізну покрівлю вгорі. Фургон не видно з повітря — його надійно затуляє ділянка вцілілого іржавого даху метрів із десять завдовжки. Листова сталь, гаряча — хоч яєчню смаж. Кивнув. Цей розпечений прямокутник увесь час незрушно світитиметься на маасівських теплових сканерах.
— Кажани, — озвалася поруч Веббер і подала Тернеру «Сміт-Вессон» у нейлоновій наплічній кобурі. Сутінки повнилися звуками, які ніби йшли нізвідки, — металічними потріскуваннями, комашиним стрекотінням, криками невидимих птахів. Тернер запхав револьвер разом із кобурою в кишеню куртки. — Якщо відлити треба, йди до отого мескіте. Тільки колючок бережись.
— Ти сама звідки?
— Нью-Мексико. — Обличчя Веббер у сутінках здавалось вирізьбленим із дерева. Вона розвернулася й пішла до місця, де сходилися кутом залишки стін, на яких було розтягнуто маскувальні навіси. Там видніли постаті Саткліффа й молодшого темношкірого. Обидва щось їли з фольгових згортків. Рамірес, консольник, який працюватиме звідси, напарник Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса.
Тернер перевів погляд на полумисок вечірнього неба вгорі — бездонний, чіткий, мов зоряна мала. Дивно, що звідси воно здається таким великим, а з орбіти — просто темна затока без берегів, без масштабу й сенсу. Сам він напевне сьогодні не спатиме, й Великий Віз опише над ним півколо й потоне за видноколом, а за ним і його довгі голоблі.
У голові запаморочилося, відчуття часу й простору зникло, коли образи з біософтового досьє линули крізь розум самі собою.
Андреа жила в мартье-де-Терн, і її старезна будівля, як і всі інші на тій вулиці, чекала на оновлювальні піскоструменеві процедури від невтомної міської влади. У темному під'їзді одна з біофлуоресцентних панелей «Фудзі-Електрик» тьмяно осявала цілу стіну побитих життям дерев'яних скриньок із прорізями в подекуди ще цілих дверцятах. Марлі знала, що колись крізь ті щілини поштарі вкидали листи, — і хоча в цьому чулась якась романтика, самі скриньки з пожовклими від часу картками, де вицвітали імена й роди занять давно зниклих орендарів, завжди навіювали тугу. По стінах під'їзду звивалися кільцями кабелі й жмути оптоволокна — кожне пасмо погрожувало обернутися страшним сном для невезучих ремонтників. Крізь прочинені двері з запилюженим крапчатим склом було видно вогку блискучу бруківку внутрішнього двору, куди майже ніхто не ходив.
