— Коротше, я б тебе відлежатися лишив, бо так завжди роблю з пацанами в твоєму стані, але люди, які мені платять, сказали, щоб оцього зразу з корабля на бал, то я тебе розбудив, перш ніж закінчити. Цікаво, чого ні сраки, ні дупи не видно, так? Саме світло тільки — й нічого більше не видно, еге ж? Бо в нас тут нейрозаглушечка. Так от, між нами, я це в товарах для дорослих узяв, але чом би з медичною метою й не скористатися, коли треба, еге ж? А нам зараз треба, і то дуже, бо тобі ще поки ой як болить і так ти не сіпнешся, доки я не закінчу. — Голос був спокійний, розмірений. — Так от, головна твоя проблема — це порізана спина, хоча про неї я подбав і все полагодив — трохи скоб, десь півметра сколопендри. Естетики я не наводжу, доведеться змиритись, але повір, кицюнь твоїх такі шрами ой як зацікавлять. А зараз я роблю от що: почищу те, що тобі на грудях зробили,
Біле згорнулося в сіру грудчасту хмару, крізь яку поволі, мовби під пилом, проступили предмети. Розпластаний, прип'ятий до стелі, він дивився вниз на заляпану кров'ю бліду ляльку — зовсім без голови, тільки зеленкувато-синювата хірургічна лампа ніби виростала з плечей. Чорношкірий у замацаному зеленому халаті бризкав їй чимось жовтим на неглибоку діагональну рану від лобка майже до лівого соска. Боббі знав, що шкіра в чоловіка темна, бо той був із непокритою головою — непокритою, голеною й лискучою від поту; руки заховані під зеленими рукавичками, тому розгледіти можна тільки лискуче тім'я. Обабіч ляльчиної шиї — по кілька рожевих і синіх дермадисків. Краї рани ніби зафарбовані чимось схожим на шоколадний сироп, і маленький сріблястий розприскувач тихенько сичав, коли порскав жовтою рідиною.
А тоді в Боббі склалася картинка, і всесвіт зробив запаморочливий кульбіт. Лампа на стелі, стеля дзеркальна, а лялька — це він сам. І тут його враз ніби висмикнуло назад, як на довжезній гумці — крізь криваві стільники в кімнату зі сну, де чорношкіра дівчина ріже піцу для дітей. Водяний ніж працює безшумно, мікроскопічні частки їжі перехоплює тонким, мов голка, швидкісним потоком води. Ту штуку винайшли для скла й надтвердих сплавів, і Боббі це знав, а от піцу з мікрохвильовий таким різати... як же йому закричати хотілося — вона ж от-от пальця собі втне й не відчує навіть.
Але закричати він не міг, і поворухнутись не міг, і взагалі не здатен був до яких-небудь звуків. А дівчина любовно розрізала останній шмат, склала піцу на чисту білу керамічну тарілку й розвернулася до синього прямокутника неба за балконним вікном, де гралися її діти, — та ні, сказав собі Боббі десь глибоко всередині, — не може бути. Бо істоти, які рвонули до неї крізь вікно, були не малечею на тарзанках, ні, це були немовлята, страшні, потворні немовлята з Маршиних кошмарів, і їхні перетинчасті крила, рожеві, покручені кістки, і метал, і мембрани з переробленої пластмаси... І він бачив, які в них зуби...
— Ану назад, — сказав чорношкірий. — Утратив тебе на хвильку. Ненадовго, не бійся, на таку собі нью-йоркську хвильку... — У стельному віддзеркаленні його рука взяла з закривавленої ганчірки під боком у Боббі плаский пакунок із прозорого блакитного поліетилену. Двома пальцями лікар обережно витягнув звідти щось коричневе й схоже на пластмасове намисто. Намистинами пробігали світлі цятки — здавалося, вони тремтіли й переливалися. Вільною рукою лікар щось натиснув на краю блакитного пакунка, всередині хруснуло, мов кусачками, другий кінець намистинчастої штуки вирвався назовні, і вона почала смикатися й звиватися.
— Сколопендра, — сказав чорношкірий, підносячи ту штуку так, щоби Боббі бачив. — Новенька. Такі зараз у Тібі ставлять.
Багатоніжка безголова, коричнева, кожна намистина — сегмент тіла, й на кожній по парі блідих блискучих ніжок. А тоді хірург, мов той фокусник, крутнув затягнутими в зелене кистями, й коли багатоніжка вклалася вздовж відкритої рани, лагідно натиснув на останній сегмент, найближчий до обличчя. Сегмент відпав, і за нього хірург витягнув блискучу чорну нитку, яка правила за нервову систему. Кожна пара ніжок по черзі увіп'ялася в шкіру й стислася, стягуючи краї рани, як застібка-блискавка — нову шкірянку.
— Бач як, — сказав чорношкірий, витираючи рештки брунатного сиропу білим вогким тампоном, — не так і страшно, еге ж?
