Він сперся на лікоть, щоб її роздивитися. Обличчя незнайоме, але не схоже на ті, до яких він уже встиг призвичаїтися за роки готельного життя. Він чекав побачити буденну красу, породження дешевої вибіркової пластичної хірургії й дарвіністської боротьби за виживання в світі моди — щось архетипне, середнє арифметичне медіастандартів краси попередніх сезонів.
Контур щелепи невловно архаїчний, питомо американський, колись типовий для мешканок Середнього Заходу. Низ живота прикритий блакитним простирадлом, косі сонячні промені ковзали поміж віконниць-жалюзі з грубого дерева і вкривали довгі стегна золотими діагоналями. Жінки, з якими він прокидався в готелях тут і там по світі, були мов ті фігурки на капотах тачок самого Господа, їхні обличчя — однакові, самотні, беззахисно голі перед лицем безодні. Але це було інакшим. До нього вже прикипіло якесь значення. Значення — й ім'я.
Він сів і звісив ноги з ліжка. Відчув босими підошвами грубий морський пісок на прохолодних кахлях. Усе злегка відгонило засобами від комах. Голова двигтіла. Геть голий, підвівся. Підійшов до дверей, навмання відчинив перші, за ними — білі кахлі, знову білий тиньк, хромована голівка душового розпилювача на поіржавілій залізній трубі водогону. З обох кранів над мийкою текла однаково тепла, мов кров, вода. Біля пластмасового стаканчика для щіток — старовинний наручний годинник, механічний «Ролекс» на пісочному шкіряному ремінці.
Незасклені вікна ванної кімнати затягнуті дрібною зеленою синтетичною сіткою й закриті віконницями. Тернер визирнув надвір між дерев'яних панелей, зіщулився від чистих палючих променів і розгледів висохлий фонтан у квітчастих кахлях і поіржавілий кузов «Фольксвагена Лупо».
Елісон. Так її звали.
На ній були подерті шорти хакі й одна з його білих футболок. Ноги дуже засмаглі. Механічний «Ролекс» у тьмяному сталевому корпусі — щільно притиснутий шкіряним ремінцем до лівого зап'ястя. Вони вийшли прогулятися вздовж моря, туди, де пляж завертав до Барра-де-Навідад, і брели вузькою смужкою вологого піску вздовж лінії прибою.
У них уже була спільна історія. Він пригадував, як вона обома руками тримала велике глиняне горня перекипілої кави на містечковому меркадо. Сам він вимочував тортильєю залишки яєчні й сальси з тріснутої білої тарілки й спостерігав за кружлянням мух навколо смужок світла, що пробивалося між пальмовим дахом і загорожею з гофросталі. Вона щось розповідала про роботу в лос-анджелеській юридичній фірмі й самотнє життя в плавучих понтонних нетрях неподалік Редондо. Він сказав їй, що працює з кадрами. Чи працював, не важить. «Може, час шукати собі щось інше».
Але в тому, що їх пов'язувало, розмови грали другорядну роль, а тепер у небі над головами фрегат боровся з бризом, що зрештою зніс його вбік, завалив на крило й відніс геть. Думка про вільний політ того птаха, про бездумну відданість вітрові в обох відлунила дрожем. Вона стиснула його долоню.
Хтось у синьому наближався пляжем їм назустріч — офіцер військової поліції прямував у місто. Його начищені до блиску черевики здавалися неправдоподібно чорними на тлі світлого піску. Коли він проходив повз, Тернер помітив безвиразне обличчя, напівсховане за дзеркальними окулярами, і лазерний карабін «Штайнер Оптик» із прицілом «ФН Ерсталь». Синій мундир ідеально чистий, стрілки на штанях — мов леза.
Тернер і сам більшу частину дорослого життя пробув солдатом, хіба без мундира. Він був найманцем і працював на великі корпорації, що воювали між собою за вплив на економіки держав чи навіть цілих регіонів. Фахівцем із вилучення надцінних кадрів — керівників і науковців. Транснаціональні контори, що наймали Тернера, в житті не визнали б існування таких, як він...
— Ти вчора ввечері майже пляшку еррадури всмоктав.
Тернер кивнув. Долоня в його долоні була тепла й суха. Він спостерігав, як пальці її ніг розчепірюються з кожним кроком по вогкому піску. Рожевий лак на нігтях подерся й потріскався.
Важкі хвилі накочувались одна за одною — безпінні, прозорі, мов зелене скло.
На її засмаглій шкірі блищали бісеринки бризок.
Із першого дня разом їхнє життя увійшло в простий ритм. Вони снідали на меркадо — в ятці з бетонним прилавком, до мармурового блиску затертим тисячами рук. Увесь ранок плавали, доки сонце не заганяло у прохолодний затінок готелю, там кохалися під повільне обертання дерев'яних вентиляторних лопатей, а тоді засинали. По обіді досліджували лабіринти вузьких вуличок за Авенідою чи вибиралися на пагорби над містом. Вечеряли в прибережних ресторанах і випивали в білих готельних патіо. Місячне сяйво звивалося в окрайцях хвиль.
