— Якби ти була не така симпатична, то й уваги привернула б менше, — посміхалась Андреа.
Марлі на це знов похитала головою.
— Та підробка — Аленова ідея. Ти ні в чому не винна. Забула?
Марлі мовчки пішла у ванну, кутаючись у зношений до дір халат.
У прагненні подруги втішити й допомогти вона вже відчувала напругу людини, змушеної ділити тісний простір із нещасною неплатоспроможною гостею.
Ще й на «Євротранс» довелося позичити.
Свідомим і болісним зусиллям волі Марлі вирвалася з замкненого кола роздумів і злилася з густим, але неспішним потоком зосереджених брюссельських покупців.
Повз неї прослизнула, трохи зачепивши ліктем, дівчина в яскравих колготках і важкому шерстяному піджаку — завеликому, ніби з приятелевого плеча. Охайна, усміхнена. На наступному перехресті Марлі помітила крамницю марки, чий одяг і сама залюбки носила студенткою. Вбрання виглядало недосяжно молодіжним.
У збілілому стиснутому кулаку — телефакс.
Брюссель, Рю-о-Бьор, будинок 14, «Ґалері Дюпре».
Йозеф Вірек.
Секретарка в холодно-сірій приймальні «Ґалері Дюпре» виглядала так, ніби виросла просто на робочому місці — мов гарненька, але, ймовірно, отруйна рослина, що пустила корені за врізаною в мармурову брилу глянцевою клавіатурою. Коли Марлі наблизилася, та підвела погляд. Марлі уявила, як клацнула й шурхнула діафрагма камери і відбиток її змарнілого образу майнув у віддалений куточок імперії Йозефа бірека.
— Марлі Крушхова, — назвалась вона, ледве змусивши себе не витягати з кишені жалюгідний факсовий папірець і не розгладжувати його на полірованому мармурі стійки. — До гера Вірека.
— Фройляйн Крушхова, гер Вірекне може бути сьогодні в Брюсселі.
Марлі спостерігала за рухом цих ідеальних вуст, цілком усвідомлюючи біль, якого завдає їй почуте, а заразом і гостру насолоду, яку саме вчилася знаходити в розчаруваннях.
— Розумію.
— Однак він запропонував провести співбесіду в форматі сенсорного з'єднання. Коли ваша ласка, пройдіть у треті двері ліворуч.
Кімната була порожня й біла. На двох стінах висіло щось схоже на заляпані дощем картонні аркуші, попробивані різноманітними знаряддями.
Марлі присіла на низеньку оббиту шкірою лавку й нарешті дозволила собі розтиснути руку з аркушем. Крім неї, в кімнаті не було нікого, та вона підозрювала, що хтось за нею спостерігає.
— Фройляйн Крушхова. — Юнак у темно-зеленому робочому халаті стояв у дверях навпроти. — Будь ласка, заждіть хвильку й пройдіть крізь оці двері. Беріться за ручку повільно, впевнено й міцно, щоби забезпечити максимальний контакт зі шкірою долоні. Поріг переступайте обережно. Сподіваюся, просторова дезорієнтація буде незначною.
Марлі кліпнула.
— Перепро?..
— Сенсорне з'єднання, — пояснив технік і зник за дверима.
Вона підвелася, спробувала хоч трохи розгладити вогкі вилоги жакета, торкнулась волосся, вирішила, що краще його не чіпати, глибоко вдихнула й підійшла до дверей на тому боці. Пропозиція секретарки підготувала її до єдиного відомого їй сенсорного з'єднання — через симстим виділеним каналом «Белл-Европа». Вона чекала, що це буде шолом із дерматродами, а Вірек скористається очима довіреного пасивного спостерігача замість камери.
Та його багатство мало геть інші масштаби.
Узявшись пальцями за прохолодну латунну ручку, вона відчула, ніби та стиснулася й здригнулася, підлаштовуючись під температуру й фактуру шкіри в першу секунду контакту.
А тоді знову відчула метал — старий зелений залізний поручень, за який тепер зачудовано трималася, дивлячись униз і на панораму, що відкрилась попереду.
Вітер жбурнув у обличчя кілька дощових крапель.
Пахло дощем і вологою землею.
Мішанина дрібних деталей — власних спогадів про п'яний пікнік із митцями-однокашниками й довершених ілюзій Вірека.
Безсумнівно, перед нею розкривалася панорама Барселони. В задимленому небі ховаються химерні шпилі храму Саґрада Фамілія. Схопилася за поручень другою рукою, в голові паморочилося. Вона знала це місце. Парк Ґюель, занедбане казкове королівство Антоніо Ґауді на голому пагорбі неподалік центру. Ліворуч велетенська ящірка в клаптиково-кахляній лусці завмерла посередині на гранітній гірці. Вода з кахляного вишкіру лилася на змарнілий квітник.
— Ви розгубилися. Страшенно перепрошую.
Йозеф Вірек сидів трохи нижче на зміїстій парковій лавці й горбив широкі плечі під м'яким пальтом. Риси обличчя все життя здавалися їй знайомими. Чомусь зараз пригадалося його фото з англійським королем. Вірек усміхнувся до неї. Голова велика, але напрочуд гармонійної форми. Темне сиве волосся коротко стрижене. Ніздрі завжди роздуті — ніби ловлять невидимі мистецькі й фінансові віяння. У незмінних безоправних окулярах світлі блакитні очі здавалися величезними, та погляд був несподівано лагідним.
