І помалу, без слів, вона навчила його інакшої пристрасті. Він звик, щоби його обслуговували, щоби його потреби анонімно вдовольняли вправні фахівчині, а тепер сам стояв навколішки на кахлях у білій печері. Опустивши голову, лизав її, тихоокеанську сіль, змішану з її вогкістю, щоками відчував прохолоду її стегон. Долонями обережно брав її знизу, підносив, мов чашу з причастям, щільно притискався губами, язиком шукав місце, точку, частоту, яка виведе її до мети. А тоді, щасливо усміхнений, підводився, входив — і сам доходив кінця.
Бувало, що опісля він говорив, пускався колами безладних розповідей, аж доки голос не губився у шумі хвиль. Вона майже нічого не казала (але він навчився цінувати крихти почутих слів) і повсякчас обіймала його. І слухала.
Минув тиждень, тоді наступний. Ранок останнього спільного дня зустрів його в тій самій прохолодній кімнаті, поряд із нею. За сніданком йому здалося, що в її поведінці з'явилося щось нове. Напруга.
Вони засмагали, плавали, й у знайомому ліжку він забув про примарну тінь тривоги.
Під вечір вона запропонувала прогулятися пляжем до Барре — туди ж, куди вони ходили першого спільного ранку.
Тернер витягнув заглушку з гнізда за вухом і вставив мікрософт. Іспанська граматика вбудувалася в його мислення скляною вежею, чия невидима брама відкривалася в теперішнє і майбутнє, в кондисьйональ і претеріте перфекто. Лишивши її в кімнаті саму, він вийшов на Авеніду, перетнув дорогу й зазирнув на ринок. Купив плетений кошик, кілька банок пива, сендвічі, фрукти. Дорогою назад вибрав собі на вуличній ятці нові темні окуляри.
Шкіра засмагла рівномірно й дотемна. Зник кутастий візерунок рубців, що лишився після Голландцевих пересадок, і завдяки їй він навчився сприймати своє тіло як ціле. Коли ранками зустрічався поглядом із зеленими очима у дзеркалі на стіні ванної, це були його очі, а Голландець більше не псував снів дурними жартами й сухим кашлем. Хоча ледве знайома Індія ще уламчасто снилася — Чандні-Човк, запах пилу й гарячих коржів...
На чверті дороги до місця, де пляж завертав, були руїни готелю. Гуркіт води тут посилювався луною — кожна хвиля мов вибух.
Вона чомусь узяла його за руку й потягла туди. В кутиках очей — та сама напруга. Мартини розлетілися навсібіч, коли обоє, тримаючись за руки, підійшли заглянути в напівморок за порожніми проваллями дверей. Піщані підвалини розмило, фасад просів, стіни посипалися, й перекриття всіх трьох поверхів, прикрашені кожне своїм особливим кольоровим кахляним візерунком, висіли на поіржавілих арматурних сухожиллях.
«ГОТЕЛЬ ПЛАЯ ДЕЛЬ М» було викладено на одній із бетонних арок мушляними по-дитячому заокругленими літерами.
— Мар, — завершив уголос Тернер, хоча вже витягнув мікрософт.
— От і все, — промовила вона, ступаючи в тінь крізь арку.
— Що — все? — Тернер зайшов за нею, плетений кошик шурхотів об стегно. Пісок тут був прохолодний, сухий, легко просипався між пальців ніг.
— Кінець йому. Нема більше цього місця. Ні часу тут, ні майбутнього.
Він якийсь час дивився на неї, тоді перевів погляд на поіржавілу раму пружинного ліжка в кутку, де сходилися дві напівобвалені стіни.
— Насцяно тут, — сказав. — Ходім плавати.
Дрож змило морською водою, та відчуття відчуженості лишалося. Вони сиділи на ковдрі з Тернерового номера й мовчки їли. Тінь від руїни видовжувалася. Вітер тріпав її підсвічене сонцем волосся.
— Про коней згадую, коли на тебе дивлюся, — зрештою промовив він.
— Не дивно, — відповіла вона, ніби смертельно втомлена, — коні тільки тридцять років як вимерли.
— Та ні, я про волосся. Волосся на шиях, коли вони бігли.
— Гриви, — сказала вона, і в очах її виступили сльози. — Бляха! — Її плечі затрусилися. Вона глибоко вдихнула. Жбурнула порожню бляшанку від «Карта Бланки» в пісок. — Оце все, і я, яка різниця? — Її руки знов обіймали його. — Ох, Тернере. Ще хоч раз.
І коли вона опускалась на ковдру, тягнучи його за собою долу, він щось помітив, якесь судно вдалині, крихітну риску на видноколі, де вода зустрічалася з небом.
Коли сів і заходився натягати обрізані джинси, побачив, що то катер. Він був уже близько, і білий борт граційно випинався понад вершечками хвиль. Понад морською глибиною. Берег тут, певно, спадає стрімко, майже вертикально, судячи з висоти хвиль. Мабуть, тому й вервечка готелів урвалася там, де пляж вужчає, а руїна ця не витримала, була заблизько. Хвилі злизали фундамент.
— Дай сюди кошика.
Вона застібалася. Це він купив ту сорочку для неї в якійсь зі зморених крамничок на Авеніді. Ядучо-синя мексиканська бавовна, пошито так собі. Одяг із тутешніх крамниць тримався купи хіба кілька днів.
— Кажу, дай кошика.
Вона послухалась. Він попорпався серед залишків їжі, знайшов бінокль під пакетом із порізаними ананасами в лаймовому соку з каєннським перцем. Компактний, тактичний, 6x30. Клацнув захисними кришками об'єктивів і пом'якшених гумовими накладками окулярів, роздивився видовжений курсив логотипа «Хосаки». З-за корми вийшов жовтий надувний човен і попрямував до берега.
— Тернере, я...
— Уставай.
