Зібгав ковдру разом із її рушником і кинув у кошик. Тоді витяг останню теплувату бляшанку «Карта Бланки» й поклав поряд із біноклем. Підвівся, швидко поставив її на ноги, тицьнув кошика в руки.
— Може, я помиляюся. Якщо так — тікай звідси. Біжи до отієї купки пальм, — показав, — у готель не вертайся. Сідай в автобус до Мансанійо чи Ваярти. Їдь додому...
Уже було чути гурчання мотора.
Він помітив, як на очах її виступили сльози, та ні звуку не почув, коли вона розвернулася й побігла вгору повз руїну готелю з кошиком у руках, шпортаючись на нерівному піску. Не озираючись.
Розвернувся обличчям до катера. Надувний човен підскакував на прибережних хвилях. Катер звався «Цусіма», і востаннє Тернер бачив його в Хіросімській затоці. З борту цього катера він роздивлявся червоні ворота Іцукусіми.
У човні був Конрой — це він і без бінокля знав. Номер один серед ніндзя «Хосаки». Тернер сів на майже вистиглий пісок, схрестив ноги й відкоркував свою останню бляшанку мексиканського пива.
Тернер стояв на палубі «Цусіми», спирався на тиковий поручень уздовж борту й дивився на вервечку білих готелів, що лишилися на узбережжі. Над містечком поза готелями в небі висіло три голограми — «Банамекс», «Аеронавес» і шестиметрова Пресвята Діва місцевого собору.
Поряд стояв Конрой.
— Роботка ні сіло ні впало, ти ж знаєш, як воно буває, — заговорив він безвиразно, без логічних наголосів, ніби вдавав дешевий голосовий чип. Обличчя широке й мертвотно бліде. Навколо очей темні кола, повіки важкі, широке чоло відкрите, густе напергідролене волосся зализане назад. Чорне поло, чорні брюки на щодень. — Ходім, — додав, розвертаючись. Тернер пішов услід, трохи пригнувшись у низьких дверях. Ілюмінатори затягнуті білими фіранками, всюди світлі соснові панелі, ані подряпини — потокійськи аскетичний корпоративний шик.
Конрой усівся на низькому прямокутному футоні з аспидно-сірої ультразамші. Тернер лишився стояти, вільно опустивши руки. Конрой узяв із низенького емальованого столика, що розділяв їх, сріблястий рифлений інгалятор.
— Холіномодулятора?
— Ні.
Устромив інгалятор у ніздрю, шморгнув, тоді поклав на столик і спитав:
— А суші? Ми тут пару червоних окунів вивудили десь годину тому.
Тернер стояв на місці й не зводив із Конроя очей.
— Крістофер Мітчелл, — сказав той. — «Маас Біолабс». Головний їхній по гібридомах. Переходить до «Хосаки».
— Уперше чую.
— Не заливай. Може, вип'ємо?
Тернер похитав головою.
— Кремній уже нікому не треба, Тернере. Мітчелл зумів створити робочі біочипи, й тепер усі патенти в «Маас». Про це ти в курсі. Він спец із моноклональних утворень. Хоче піти. Ми з тобою, Тернере, йому допоможемо.
— Та я ніби на пенсії, Конрою. Мені й там на березі непогано було.
— Команда психодіагностів із Токіо це підтвердила. Ми ж тебе не вперше у вільному польоті перевіряємо, правда? Вона польова діагностка, на зарплаті у «Хосаки».
Тернер відчув тик у стегні.
— Нам кажуть, ти готовий. Після Нью-Делі вони трохи нервували, тому треба було пересвідчитись. Бонусом трішки терапії. Нікому не завадить, еге ж?
Одягла все найліпше на співбесіду, та в Брюсселі дощило, а на таксі не було грошей. Від станції «Євротрансу» довелося йти пішки.
У кишені свого вихідного жакета — від Саллі Стенлі, хоч і з торішньої колекції — в побілілому від напруги кулаку стискала вже непотрібний зім'ятий телефакс. Адресу вивчила напам'ять, та викинути не було сил — як не було сил вирватися з заціпеніння, що прикувало її тепер до вітрини крамниці дорогого чоловічого вбрання й змушувало бездумно переводити погляд зі стриманих фланелевих костюмних сорочок за склом на відображення своїх темних очей.
Яка там робота з такими очима, куди там. На вогке від дощу волосся, що його варто було все-таки дозволити Андреа підрізати, ніхто й не гляне. Біль і байдужість у цих очах помітив би перший-ліпший — і вже точно таких штук не приховати від гера Йозефа Вірека, найменш імовірного з потенційних роботодавців.
Коли надійшов той телефакс, вона вирішила вважати його жорстоким жартом, спробою вкотре подокучати. Цього останнім часом не бракувало — дякувати пресі, її смикали так часто, що Андреа налаштувала на домашньому телефоні програму, яка фільтрувала всі виклики з номерів, відсутніх у телефонній книзі. Але саме тому, наполягала, вони й надіслали телефакс. Бо як іще до неї достукатись?
Та Марлі тільки хитала головою й загорталась у старий махровий халат подруги. Нащо Віреку, казково заможному колекціонеру й філантропу, наймати скандальну колишню кураторку крихітної паризької галереї?
Тоді наставала черга Андреа хитати головою — вона втомилася від цієї нової,
