Він зайшов у джунглі готельного бару, куди переходив вестибюль, і знайшов собі вільне місце за одним зі скляних столиків. До нього, тримаючи в кожній руці по склянці, прямував блідий чоловік із копицею висвітленого волосся на голові. На гострих вилицях і високому лобі незнайомця натяглася шкіра. Одягнутий він був у ретельно випрасувану військову сорочку, джинси й шкіряні сандалі.
— Ти безпечник тих симстимівських малят, — озвався блідий, поставивши одну склянку Тернерові на стіл. — Альфредо розповів. — Так звали одного з тутешніх барменів.
Тернер глянув чоловікові в очі. Тверезий як скельце, впевненість б'є через край.
— Здається, ми не знайомі, — сказав, навіть не ворухнувшись у відповідь на пропонований напій.
— Яка різниця, — відповів Конрой, сідаючи. — Гра у нас одна.
Здивований Тернер не зводив із незнайомця очей. У його власній охоронницькій постаті було щось сторожке й неспокійне, тому так нахабно порушувати особисті межі наважувався далеко не кожен.
— Знаєш, — озвався гість, ніби коментуючи гру не надто фартової в цьому сезоні команди, — не дуже-то й добрі ті твої датчики. Я знаю людей, які могли б зайти, поснідати твоїми дітьми, висипати кістки у ванну й вийти насвистуючи, а датчики твої не засікли б ані руху. — Він ковтнув зі склянки. — Хоча за старанність ставлю відмінно. Ти знаєш, що робиш.
Фрази «висипати кістки у ванну» вистачило. Тернер вирішив прибрати блідого.
— Диви, Тернере, оно твоя прима.
Чоловік усміхнувся до Джейн Гамільтон, яка й собі всміхнулась. Її широкі блакитні очі були ясними й досконалими, а кожну райдужну вінчав мініатюрний золотий логотип «Цайсс Айкон». Тернер на мить нерішуче застиг. Зірка була близько, надто близько, а блідий уже підводився з місця.
— Радий зустрічі, Тернере, — сказав він. — Рано чи пізно побачимось. Послухай мене про ті датчики, підкріпи їх сигналізацією по периметру.
Устав і вийшов, граючи м'язами під накрохмаленою тканиною темної сорочки.
— Як мило, Тернере, — мовила Гамільтон, сівши на звільнене місце.
— Що?
Тернер бачив, як співрозмовник загубився серед рожевошкірих туристів у товкотнечі залюдненого вестибюлю.
— Ти, здається, з людьми ніколи й не говориш. Завжди ніби пробиваєш їх по базі, складаєш досьє. Приємно бачити, як ти нарешті з кимось просто балакаєш.
Тернер обвів її поглядом. Двадцятирічна, на чотири роки за нього молодша, а заробляє за тиждень разів у дев'ять більше, ніж він за рік. Білявка, волосся коротко стрижене для ролі, добряче засмагла, ніби підсвічена зсередини кварцовою лампою. Блакитні очі вартістю кілька мільйонів нових єн — оптичні прилади нелюдської досконалості, вирощені в японських контейнерах. Водночас актриса й камера — але в сенснетівській зірковій ієрархії майже нуль.
Посидів із нею в барі, доїси вона допила два коктейлі, й провів назад до кімнати.
— На третій так і не зайдеш, Тернере?
— Ні. — Уже другий вечір та сама пропозиція. Він відчув, що сьогодні — востаннє. — Треба перевірити датчики.
Пізніше того вечора він зателефонував у Нью-Йорк і уточнив номер фірми в Мехіко, яка могла привезти йому периметрову сигналізацію для готельного блоку.
Однак через тиждень половину акторського складу, Джейн і ще трьох, знайшли мертвими.
— Ми готові рухати медиків, — повідомила Веббер. Тернер побачив, що на руках у неї коричневі шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Замість сонячних окулярів вона вдягла прозорі, стрілецькі, а на стегно причепила пістолет. — Саткліфф моніторить периметр дистанційками. Аби протягнути цю хрінь крізь кущі, нам знадобиться вся команда.
— І я?
— Рамірес каже, що безпосередньо перед операцією йому не можна напружуватись. Хоча, по-моєму, він просто малий лінивий лос-анджелеський гівнюк.
— Ні, — озвався Тернер, устаючи зі свого місця на огорожі, — він правий. Ще вивихне руку, й нам гаплик. На його швидкість може вплинути навіть непомітна дрібничка...
— Ага, — знизала плечима Веббер. — Ну, зараз він у бункері, миє руки залишками нашої води й мугикає собі під ніс, тому нам нічого не загрожує.
Коли дійшли до операційної, Тернер машинально перелічив голови. Сім. Рамірес у бункері, Саткліфф десь у шлакоблоковому лабіринті, перевіряє сигналізацію. У Лінча на правому плечі висів лазерний карабін «Штайнер Оптик» — компактна модель, складаний металевий рамковий приклад, батарейки вмонтовані в товсту ручку під сірим титановим корпусом, що слугував стволом. Нейтан був у чорному комбінезоні й чорних запилюжених десантних черевиках, а на його шиї гойдався на ремінці бінокль із опуклими скельцями. Тернер зняв свої мексиканські окуляри, поклав у нагрудну кишеню блакитної робочої сорочки й застебнув клапан.
— Як воно, Тедді? — спитав м'ясистого здорованя з каштановим їжачком на голові.
— Порядок, — усміхнувся Тедді на всі тридцять два.
Тернер оглянув інших трьох членів команди й кивнув кожному по черзі. Комптон. Коста. Девіс.
— Готовність номер один? — спитав Коста. У нього було кругле лискуче обличчя й тонка ретельно підстрижена борідка. Як і Нейтан та інші, він теж був у чорному.
— Уже майже, — відказав Тернер. — Поки все гладко.
Коста кивнув.
