Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Синій пунктир потягнувся від стінки до жовтогарячої бази. Навколо кубів спалахували неоново-оранжеві прямокутні стіни. Коли пунктир наблизився, вони заблимали й заворушилися.

— Як бачиш, щось одразу пішло не так, — сказав Лукас. — Ось їхня крига — і вона вже каже «привіт». Ушкварила по тобі ще до того, як ти взяв контроль.

Щойно синій пунктир торкнувся тремтливої оранжевої стіни, як його оточила прозора оранжева трубка трохи більшого діаметра. Трубка видовжувалася, прямуючи назад уздовж пунктиру, аж доки не вперлася в стінку.

— А тим часом у Баррітауні... — мовив Бовуар і ще раз увів послідовність команд. Тепер пірамідка Боббі знову була в центрі. Хлопець спостерігав, як оранжева трубка виростає зі стінки контейнера, йдучи за синім пунктиром, і обережно наближається до пірамідки. — І от приблизно тут ти мав би почати вмирати цілком смертельною смертю, ковбою. — Коли трубка дотяглася до цілі, навколо пірамідки враз виникли оранжеві стіни й повністю сховали її. Бовуар зупинив проектор.

— Так от, — розповідав Лукас, — коли найманці Двох-На-День — узагалі-то досвідчені й круті консольники — побачили те, що зараз побачиш ти, мій друже, то вирішили, що час міняти тачку, бо їхня дека щось коники викидає. Оскільки вони профі, запасна в них була. Увімкнулися знову — побачили ту саму картину й тоді вже вирішили набрати свого роботодавця, містера Двох-На-День, котрий саме збирався, як можна бачити, влаштувати собі вечірку...

— Мужик, — Дві-На-День звучав істерично й здушено, — я ж казав уже. Прийшли клієнти, яких треба розважити. Я тим пацанам заплатив, щоби наглянули, і вони наглядали, а тоді набрали мене. Я набрав вас. Якого лисого ви до мене домахалися?

— Такого, що ти нашу власність промахав, — лагідно нагадав Бовуар. — А тепер дивись сюди, і пильно. Отаку срань, як ця, ми звемо аномальним явищем, без бля... — Він клацнув по клавіатурі деки, і запис ожив.

Із дна проросли молочно-білі квіти, ніби зіткані з диму. Боббі нахилився, витягнув шию й побачив, що вони складаються з крихітних кульок чи бульбашок. Квіти вишикувалися точно за осями тривимірної решітки, а тоді скупчилися в одну головасту асиметричну фігуру, яка нагадувала зібраний із кубиків гриб. Поверхні, тобто грані, — білі, начисто білі. Зображення в проекторі — хіба завбільшки з долоню, але коли під'єднатись і ввімкнутися, воно здасться неосяжно великим. Біла штука випустила пару рогів, ті видовжились, загнулись, перетворились на клешні й потяглися до пірамідки. Боббі бачив, як легко їхні вістря пройшли крізь оранжеву товщу ворожої криги.

— Вона спитала: «Що ти тут робиш?» — почув Боббі свій голос. — А тоді спитала, нащо вони зі мною отак, навіщо вбивають мене...

— Он як, — тихо сказав Бовуар, — тепер ясно.

Він не знав, куди вони йдуть, але радів, що більше не треба сидіти в тому кріслі. Бовуар пригинався, коли проходив під лампами, що звисали зі стелі на кучерявих дротах, а Боббі спішив слідом і раз ледь не послизнувся, ступивши в затягнуту зеленкуватою плівкою калюжу. Що далі від галявини зі столом і диваном Двох-На-День, то щільнішим здавалось повітря. Стояв тепличний запах вогкого буйнотрав'я.

— Отже, все було ось як, — сказав Бовуар. — Дві-На-День вислав своїх приятелів на Ковіну, але тебе там уже не було. І деки не було.

— Ну, — сказав Боббі, — тоді я не знаю, в чому його провина. В сенсі, якби ж я до Леона звалив — а я ж якраз Двох-На-День шукати й пішов, навіть думав, як сюди піднятись, — тоді він знайшов би мене, правда?

Бовуар спинився помилуватися буйним кущем розквітлих конопель, а тоді простягнув руку й тонким коричневим вказівним пальцем погладив бліде непоказне суцвіття.

— Правда, — сказав він, — але це не по-діловому. Він мусив би відрядити когось наглядати за твоїм помешканням під час набігу на базу, щоб ні ти, ні носій із програмою не пішли погуляти, куди й коли заманеться.

— Так, але ж він відрядив Джекі й Рію до Леона, бо я бачив їх там. — Боббі опустив руку в горловину чорної піжами й почухав зашиту рану, що тяглася навскіс через увесь торс, а тоді пригадав сколопендроподібну штуку, яку Пай наклав замість шва, й швидко прибрав руку. Шов чухався й весь свербів, але торкатися до нього якось не хотілося.

— Ні, Джекі й Рія наші. Джекі в нас мамбо, служителька. Данбала сідлає її.

Бовуар ішов далі, й Боббі здавалося, що той якось вирізняв стежку чи прохід крізь безлад гідропонного лісу, хоча зрозуміти, в якому напрямку вони рухаються, не виходило. Подеколи більші кущі й дерева корінилися у великих зелених поліетиленових мішках для сміття, набитих чорним перегноєм. Часто ті мішки тріскали, й бліді корені, шукаючи нової поживи, тяглися звідти в тіні між дерев, куди не потрапляло світло тепличних ламп і де опале листя збилося в тонкий шар компосту. Боббі був узутий у чорні нейлонові в'єтнамки, які притягла для нього Джекі, й між пальців уже хлюпало болото.

— Сідлає? — перепитав він Бовуара, ухиляючись від голчастих гілок якоїсь вивернутої пальми.

— Вона несе Данбалу, Данбалу Ведо, Змія. Але часом її сідлає його дружина, Айда Ведо.