Девіс відповідав за обладнання для передачі дези, їхній єдиний нематричний зв'язок із «Хосакою». Нейтан був майстром на всі руки. Лінч закочував останні мотоколеса в чагарі за парковкою. Веббер і Комптон сіли за модулем навпочіпки й розбиралися з дротом, що тягся від хірургів із «Хосаки» до біомонітора «Соні» на командному пункті. Портативний нейрохірургічний модуль, знятий із коліс і поставлений на чотири домкрати, знову нагадав Тернерові про той французький, де він колись відпочивав. То було вже значно пізніше, роки через чотири після того, як його в Лос-Анджелесі найняв Конрой.
— Як справи? — спитав Саткліфф по рації.
— Добре, — торкнувся мікрофона Тернер.
— Щось тут нуднувато.
— Комптоне, — звернувся до напарника Тернер, — Саткліффові треба помогти прикрити периметр. І ти, Лінче.
— От чорт, — озвався Лінч із темряви. — Я думав, побачу весь заміс.
Тернер тримав руку на кобурі «Сміт-Вессона» під полою парки.
— Ну ж бо, Лінче. — Якщо він кріт Конні — захоче лишитися тут. Чи в бункері.
— Та пішов ти, — відповів Лінч. — Там нікого нема, сам знаєш. Хочеш мене спекатися — піду туди й дивитимусь за Раміресом.
— Ага, — відповів Тернер, дістав револьвер і натиснув кнопку активації ксенонового прожектора. Перший різкий спалах вихопив із мороку покорчений кактус сагуаро. У безжальному світлі його колючки здавалися ковтунами сірої шерсті. Другий кутастою плямою освітив шпичастий череп на Лінчовому ремені. Постріл і розрив кулі, що зіштовхнулася з ціллю, злилися в одне. Вибухова хвиля розійшлася над темною пласкою землею невидимими концентричними колами грому.
На перші кілька секунд запала повна тиша: навіть кажани й комахи вичікувально застигли. Веббер втиснулась тілом у чагарі, а Тернер якимось чином відчув її там і вже знав, що вона дістала пістолет і міцно стискає його вправними смаглявими руками. Де Комптон, він не знав.
— Тернере, що це було? — озвався в навушнику шкребкий Саткліффів голос.
Зорі вже вийшли, і можна було роздивитися Веббер. Вона сиділа навпочіпки, тримаючи зброю обома руками й спершись ліктями на коліна.
— Він Конроїв кріт, — подав голос Тернер, опустивши «Сміт-Вессон».
— Господи Боже мій, — промовила Веббер. — Конроїв кріт — я.
— Він користувався зовнішньою лінією. Я таке вже бачив.
Їй довелося повторити.
Спершу в голові озвався голос Саткліффа, потім — Раміреса.
— Бачимо твій транспорт. Вісімдесят кілометрів, наближається... Довкола чисто. Джейлін каже, за двадцять кілометрів на південь — південний захід іде безпілотний товарняк, якраз за розкладом. Це все. Що там у біса кричить Сат? Нейтан каже, десь стріляли.
Рамірес був увімкнений, і більшість його чуттів забирав на себе сигнал маас-неотеківської деки.
— Нейтан готовий до першого вкиду дези...
Тернер уже чув кружляння літака, який заходив на посадку на шосе. Веббер устала й поволі наближалась до нього зі зброєю в руці. Саткліфф знову і знову перепитував, що сталося.
Тернер підняв руку й торкнувся мікрофона:
— Лінч мертвий. Літак прилетів. Це все.
Літак летів просто над ними з вимішеними вогнями — його чорна тінь усе ближчала. Спалахнули паливні гази: при такому гальмуванні ніхто з пілотів-людей не лишився б у живих. Потім щось моторошно захряскотіло — це вдарився об землю корпус із вуглецевого волокна. Крізь опукле пластикове покриття кабіни Тернер бачив миготіння панелі приладів.
— Ти облажався, — сказала Веббер.
Позаду неї відкрився люк хірургічного модуля. З освітленого отвору визирнула постать у масці й зеленому костюмі хімзахисту. В синьо-білому яскравому світлі споряджений медик відкидав розмиту тінь крізь хмару дрібного пилу, що зависла над майданчиком після приземлення літака.
— Зачини! — крикнула Веббер. — Рано!
Коли двері зачинилися й затулили світло, обоє почули шум двигуна надлегкого літака. Порівняно з гуркотом реактивного він здавався дзижчанням бабки, уривчастим гудінням джмеля, що поступово зовсім зникло.
— У нього кінчається пальне, — сказала Веббер. — Але він уже близько.
— Він тут, — сказав Тернер у мікрофон. — Давайте перший вкид.
Повз них прошурхотів крихітний дельтаплан — темний трикутник на зоряному тлі. Щось гучно матлялося у здійнятому його тихим польотом вітрі, можливо, холоша Мітчеллових штанів.
— Бісів шибайголова, — прошепотів він до себе, відчуваючи, як серце сповнилось дивним захватом, — як же тобі хотілося втекти.
