Прокинувшись від аромату звареної кави, Марлі побачила, як сонце заливає світлом книжки на столі Андреа, й почула її затишно-знайомий ранковий кашель після першої сигарети, прикуреної від передньої конфорки. Струсила з себе нічний морок і сіла на подружчиному дивані, обхопивши вкриті темно-червоним пледом коліна. Після ситуації з Ґнассом та зустрічей із поліцією й журналістами Ален їй ніколи не снився. Або — як уже здогадалася Марлі — снився, але ті сни вона якимось чином цензурувала, видаляла перед пробудженням. Здригнулась, хоч ранкове повітря вже давно прогрілося, й пішла у ванну. Снів про Алена їй більше не хотілося.
— Пако сказав, що під час зустрічі Ален був озброєний, — сказала вона, беручи з рук Андреа синю полив'яну кружку.
— Ален — озброєний? — перепитала Андреа, кладучи подрузі в тарілку половинку омлету. — На головуне налазить. Озброєний Ален — він же як... як озброєний пінгвін. — Обидві зареготали. — Не та він людина. Запросто стрельне собі в ногу, захопившись пристрасною промовою про мистецтво й суму обіднього чека. Гівнюк він, твій Ален, але це давно не новина. На твоєму місці я більше переживала б через цього Пако. Які в тебе підстави вірити, що він працює на Вірека?
Андреа відкусила шматочок омлету й потяглася по сіль.
— Я його бачила. Він був у Вірековому конструкті.
— Ти бачила щось схоже — картинку, зображення дитини, яка віддалено нагадувала цього чоловіка.
Марлі спостерігала, як Андреа їсть свою половинку омлету. Її власна холонула на тарілці. Як описати відчуття, що виникло дорогою від Лувру? Переконання, що тепер за нею завжди стежать, спокійно й зосереджено контролюють її пересування; що вона тепер — осердя бодай частини Вірекової імперії?
— Він дуже багатий...
— Вірек? — Андреа поклала ніж і виделку на тарілку і взялася за каву. — Навіть не сумніваюся. Коли вірити журналістам, це найбагатша людина у світі. Крапка. На рівні деяких дзайбацу. Але є одне «але»: хіба він людина? Така, як я чи ти? Ні. Ти це їстимеш?
Марлі почала машинально відрізати й чіпляти виделкою шматочки схололого омлету, поки Андреа вела далі:
— Раджу глянути на рукопис, із яким ми працюємо цього місяця.
Марлі запитально звела брови, не припиняючи жувати.
— Це історія промислових кланів із високої орбіти. Написав якийсь професор із Ніцци. Уяви собі, там навіть твій Вірек є — наводить його як виняток, чи то радше як приклад паралельної еволюції. Цей чувак цікавиться парадоксом індивідуального багатства в корпоративну добу — тобто чому воно досі взагалі має існувати. Величезне багатство, маю на увазі. Він вважає клани з високої орбіти, типу Тессьє-Ешпулів, дуже анахронічним варіантом традиційної аристократії. Анахронічним, бо корпоративність насправді не передбачає аристократичності.
Андреа поставила кружку на тарілку й віднесла в раковину.
— Почала тобі розказувати, й самій стало нецікаво. Там багато нудної писанини про природу Масової Людини. Обидві літери великі, Масова Людина. Він узагалі полюбляє великі літери. А от письменник із нього кепський. — Вона відкрутила кран, і крізь фільтр засичала вода.
— То що він каже про Вірека?
— Якщо правильно пам'ятаю, а я вже в цьому не певна, він каже, що Вірек іще дивніший, ніж промислові клани з орбіти. Клани кількапоколіннєві й зазвичай підтримують свою тривкість медициною: кріогенікою, генетичними маніпуляціями, препаратами проти старіння. Смерть одного члена клану, навіть його засновника, зазвичай не веде до занепаду клану як бізнес-одиниці. Завжди є кому заступити на вільне місце. Втім, між кланом і корпорацією теж є різниця: аби стати її членом, не треба ні з ким укладати шлюб.
— Але треба підписувати контракт.
— Це як договір оренди, — знизала плечима Андреа. — Зовсім інша штука. Типу гарантії працевлаштування. Але коли твій гер Вірек нарешті помре, ну чи коли вже не буде куди розширювати його капсулу, його бізнес-інтереси втратять логічне осердя. На цій стадії, пише наш професор із Ніцци, Вірек і його Компанія або фрагментуються, або мутують, причому в другому випадку з'явиться Така-то Компанія, справжня мультинаціональна організація, ще один дім для Масової Людини з великої М. — Вона помила тарілку, сполоснула водою, витерла й поставила на соснову поличку над раковиною. — Він каже, що з певної точки зору це дуже погано, бо межу тепер бачить надто мало людей.
— Межу?
— Межу натовпу. Ми з тобою в ньому загублені. Ну, принаймні я. — Вона підійшла й обійняла Марлі за плечі. — Бережи себе, чуєш? Ти вже значно повеселішала, але тепер я бачу, що могла все це влаштувати сама, просто організувавши тобі ланч із колишнім, котрий виявився свинею. Повертаючись до попередньої теми, скажу, що теорію нашого професора підважує очевидна далекість Вірека і йому подібних від людського виду. Будь ласка, обережніше...
Вона поцілувала Марлі в щоку й повернулася до своїх обов'язків заступниці редактора в модно-архаїчному видавництві.
