Поклавши сумку на стіл, він підставив Марлі стільця, і ця фахово-машинальна чемність змусила її замислилася, чи не працював він і справді колись офіціантом.
— Але ж він побачить, що я не там. А коли вимкнути відео — щось запідозрить.
— Не побачить. Ми згенерували цифрове зображення вашого обличчя й потрібного тла. Введемо його в цей телефон, і все.
Він дістав із сумки елегантний модуль і поставив перед нею на стіл. Згори безгучно спустився і миттю застиг полікарбонатний екран завтовшки з аркуш паперу. Марлі згадала, як колись бачила народження метелика й перетворення його висхлих крилець.
— Як це робиться? — спитала, несміливо торкнувшись екрана. На дотик ніби тонка сталь.
— Одна з нових полікарбонатних розробок. Маасівський продукт...
Телефон стиха заворкотів. Ален встановив його точно перед нею, відступив у дальній кінець столу й сказав:
— Ваш дзвінок. Не забувайте, ви вдома! — Нахилився й натиснув титанову кнопку.
На екранчику з'явилось Аленове погруддя у тьмяно-брудному світлі вуличної телефонної будки.
— Доброго дня, люба.
— Привіт, Алене.
— Як ти, Марлі? Сподіваюся, ти дістала гроші, про які ми говорили? — На ньому була якась темна куртка — деталі годі було роздивитись. — А сусідці твоїй не завадили б курси домогосподарок, — додав, ніби зазираючи їй за спину.
— Та ти й сам жодного разу кімнати не прибрав.
— У кожного свої таланти, — усміхнено знизав він плечима. — Мої гроші в тебе?
Вона глянула на Пако. Той кивнув.
— Так, — відповіла, — звісно.
— Чудово, Марлі. Надзвичайно. Тільки є одна проблемка. — Він і далі усміхався.
— Яка ж це?
— Мої інформатори подвоїли свою ціну. Відповідно, я теж мушу подвоїти свою.
Пако кивнув, і собі усміхнувшись.
— Дуже добре. Звісно, я ще мушу спитати...
Її від нього нудило. Дуже хотілося від'єднатися.
— Але вони, звісно, погодяться.
— Де тоді зустрінемося?
— Я наберу о п'ятій.
Його зображення стислося в зеленаву цятку і щезло.
— Ви виглядаєте стомлено, — зауважив Пако, склавши екран і повернувши апарату сумку. — Ніби постарішали, поки говорили.
— Що, правда?
Їй чомусь згадалася панель у «Робертсі», всі ті обличчя з «Прочитай нам Книгу мертвих імен».
— Агов, гівнюче! — Рія добряче штурхонула його під ребра. — Підіймай сраку.
Він устав, борючись із в'язаною ковдрою, з розмитими тінями невідомих ворогів. З убивцями своєї матері. Він був у кімнаті, якої не знав, у кімнаті, що могла бути де завгодно. Позолочені пластикові рами численних дзеркал. Багряні ворсяні шпалери. Готичні прикрашали так свої кімнати, коли було за що, а їхні батьки робили в такому стилі цілі кондо. Рія кинула на мнемолон купу одягу й сховала руки в кишенях чорної шкірянки.
Рожево-чорна картата ковдра кошлатилась у нього на поясі. Він опустив очі й побачив сегментоване тіло сколопендри, втоплене у свіжий рожевий рубець завширшки з палець. Бовуар казав, що ця штука прискорює загоєння. Боббі обережно помацав нову яскраву шкіру. Поболює, але жити можна. Глянув на Рію.
— Осюди свою підійміть, — відповів, показавши середнього пальця.
Вони якусь мить перезиралися над піднятим пальцем, а тоді Рія засміялась:
— Ну добре, твоя взяла. Відчеплюся. Але пошарся отам і вдягнися. Знайди собі щось. Скоро по тебе прийде Лукас, а він не любить, коли його змушують чекати.
— Не любить? А мені таким спокійним здався.
Боббі почав ритися в купі одягу, відкидаючи то чорну сорочку з вибляклими від прасування золотавими турецькими огірками, то червону атласну одежину з білою бахромою зі штучної шкіри на рукавах, то якесь чорне трико з прозорими вставками...
— Чуєте, де ви цього всього набрали? Я такого гівна не носитиму.
— Братик молодший дав, — відповіла Рія. — Залишки з минулого сезону. Натягнув би ти щось уже на свою білу сраку, доки Лукас спуститься, чи що. Ану дай сюди! — вихопила трико, наче він збирався його поцупити. — Це моє.
Боббі натягнув чорно-золотаву сорочку й почав застібати рельєфні кнопки з чорних штучних перлів. Знайшов якісь чорні джинси, але ті виявилися мішкуватими, з хитромудрими складками й без кишень.
— Штанів більше ніяких нема?
— Господи. Бачила я, що з тебе Пай позрізав, малий. На ікону стилю не тягнеш. Вдягнися вже, заради бога, та й усе. Я не хочу проблем з Лукасом. З тобою він, може, й добрий, хоч до рани прикладай, але це тільки тому, що в тебе є те, чого йому хочеться до всирачки. В мене нічого такого нема, тому за мене йому душа не болітиме.
Він непевно стояв біля ліжка й намагався застебнути чорні джинси.
— Ширінки нема, — сказав і глянув на Рію.
— Ґудзики пошукай. Це ж стильно, шариш?
Боббі таки знайшов хитромудрі ґудзики, замислившись, як у такому швидко посцяти, коли припече. За ліжком помітив чорні нейлонові в'єтнамки й узувся.
— А Джекі? — спитав, підходячи туди, де можна було глянути на себе в обрамлене золотом дзеркало. — За неї в Лукаса душа болітиме?
У дзеркалі помітив, як обличчям Рії промайнула тінь.
— Тобто?
— Бовуар казав, що вона ніби як коняка.
