— Ану цить, — похапливо і стишено мовила вона. — Хай собі що хоче говорить, це його діло, а не твоє, ясно? Якби ти знав, скільки на світі всякої погані, захотів би, аби тобі таки роздерли сраку там, на вулиці.
Із дзеркала на Боббі глянули її очі — темні, затінені широкими крисами м'якого фетрового капелюха. Зіниці трохи звузились, і довкола них з'явився білий обідок.
— Ясно, — відповів Боббі, помовчавши. — Дякую.
Він пововтузився з коміром сорочки: то підіймав його, то опускав, перевіряючи, як зручніше.
— Знаєш, — Рія схилила голову набік, — а ти не такий уже й стрьомний, коли вдягнений. Тільки очі досі як дві висцяні дірки в кучугурі...
— Лукасе, — озвався Боббі вже в ліфті, — а ви не знаєте, хто мою матір кокнув?
Він не думав про це питати — слова вирвалися з рота самі, мов бульбашки метану з трясовини.
Лукас приязно глянув йому в очі. Обличчя видовжене й чорне, добре скроєний костюм, так само чорний, — ніби щойно випрасуваний. У руці — масивний ціпок із блискучого полірованого дерева з чорно-червоними завитками, прикрашений великим блискучим латунним набалдашником. Від набалдашника вниз збігали доріжки металу, гладко вмонтовані в дерев'яну основу.
— Ні, не знаємо. — Широкі губи склалися в тонку й дуже серйозну лінію. — Але дуже хотіли б дізнатися...
Боббі ніяково посовався. У ліфті він започувався невпевнено. Місця тут було як у мікроавтобусі, людей небагато, але білий лише він. На відміну від білих, зауважив хлопець, тороплено бігаючи очима зі стінки на стінку, чорні в цьому флуоресцентному світлі не виглядали напівмертвими.
Поки їхали вниз, ліфт тричі спинявся на поверхах і стояв там — раз навіть цілих п'ятнадцять хвилин. Після першої зупинки Боббі питально глянув на Лукаса, й той пояснив:
— Щось у шахті.
— Що?
— Інший ліфт.
Ліфтові шахти проходили осердям аркокомплексу, переплітаючись із водогоном, каналізацією, товстелезними кабелями та ізольованими трубами, які, вирішив Боббі, належали до описаної Бовуаром геотермальної системи. Щоразу, коли відчинялися двері, всі канали й труби були на виду, ніби тутешні будівельники хотіли бачити, як усе працює й куди що тече. І все довкола, всі видимі поверхні вкривало плетиво графіті — таке густе й багатошарове, що було майже неможливо виокремити бодай якийсь текст чи символ.
— Ти ще тут нагорі досі не бував, Боббі? — спитав Лукас, коли стулки знову брязнули, зачиняючись, і кабіна поїхала вниз. Боббі похитав головою. — Погано, погано. Звісно, це можна пояснити, але все одно соромно. Дві-На-День казав, тебе важко було втримати в Баррітауні, правда?
— Так і є, — погодився Боббі.
— Гадаю, тебе можна зрозуміти. Хлопець ти жвавий, з фантазією. Чи ні? — Лукас сперся рожевою долонею на блискучий металевий набалдашник і пильно зазирнув Боббі в очі.
— Думаю, так. Та я просто терпіти його не можу, той Баррітаун. Куди не глянь, нічого ніде не робиться, шарите? Ну тобто щось, звісно, десь робиться, але все, блін, одне й те саме, одне й те саме, наче, бляха, в записі, й кожне літо як останнє...
Він затих, не знаючи, що Лукас тепер про нього подумає.
— Так, — відповів той. — Я знаю, про що ти. Можливо, в Баррітауні це помітніше, ніж деінде, але те саме можна відчути і в Нью-Йорку чи Токіо.
— Бачу, ти сумніваєшся, — сказав Лукас. — Гадаю, скоро тобі випаде нагода переконатись, але не просто зараз. Життя, яким ти поки живеш, подарує тобі ще багато нового й цікавого.
Двері ліфта з гуркотом розсунулись, і Лукас вийшов, штовхаючи Боббі поперед себе, наче малу дитину. Вони ступили в неозоре фоє з черепичним дахом і попрямували вперед, повз кіоски, ятки й ковдри з розкладеним на них крамом, біля яких навпочіпки сиділи торговці.
— Але ґав не ловимо, — попередив Лукас, легенько підштовхнувши хлопця широкою рукою, коли той спинився перед розкладкою різномастих програм. — Тебе чекають Агломерати, юначе, й прибудеш ти туди так, як личить графові.
— Це ж як?
— Лімузином.
