— Отже, — продовжив Фін, — у вас проблеми. Цікаво, Лукасе, дуже, бляха, цікаво. — На його посірілих щоках виднілися глибокі скісні тріщини зморшок. — У мене тут у самого якраз проблеми. Аж три. Вранці ще не було, а зараз уже є — так воно, мабуть, усе часом виходить. — Він поставив лампу, що досі сичала, на стару сталеву картотеку й вивудив із кишені того, що колись могло бути твідовим піджаком, скривлену сигарету без фільтру. — Мої три проблеми нагорі. Може, захочеш глянути...
Він тернув сірником по основі лампи й підкурив. У повітрі зразу засмерділо чорним кубинським тютюном.
— Знаєш, — сказав Фін, переступаючи перше тіло, — я тут не перший день живу. Всі мене знають. Знають, де мене знайти. Купуєш у Фіна — купуєш перевірене. І я завжди даю гарантію на товар...
Боббі витріщався на обличчя одного з мертвих, розглядав бляклі очі. Щось не те з формою тулуба, з позою, в якій він лежав у своїй чорній одежі. Японське безвиразне обличчя, мертві очі.
— І за весь цей час, — продовжив Фін, — знаєш, скільком забракло клепки настільки, щоб вони спробували мене тут дістати? Жодному. До сьогоднішнього ранку — жодному, а сьогодні, чорт забирай, цілим трьом. Ну... — сердито зиркнув він на Боббі, — якщо, звісно, не рахувати цього стрьомного гівнюка, але... — Він знизав плечима.
— Якось він косо лежить, — озвався Боббі, досі витріщаючись на перший труп.
— Бо в нього всередині собаче їдло, — злісно покосився Фін. — Усе перемелене.
— Фін збирає екзотичну зброю, — пояснив Лукас, колупнувши зап'ясток другого тіла кінчиком ціпка. — Ти на імпланти їх перевіряв, Фіне?
— Ага. Додали мені геморою. Всіх мусив униз носити. Нічого неочікуваного. Просто група найманців. — Він гучно зацмокав язиком. — Нащо комусь посилати до мене групу найманців?
— Може, ти комусь продав дуже дорогий, але неякісний продукт? — припустив Лукас.
— Сподіваюся, ти не хочеш сказати, що їх послав ти сам, — незворушно відказав Фін. — Якщо, звісно, тобі не кортить, аби я повторив цей фокус із собачим фаршем.
— Хіба я казав, що ти нам продав щось неробоче?
— Ти сказав «певні труднощі». А що ви ще, хлопці, в мене нещодавно брали?
— Перепрошую, Фіне, та це не наші. Ти й сам знаєш.
— Та наче знаю. То що ж тебе, нахрін, сюди привело, Лукасе? Ти ж у курсі, що на ту куплену штуку не поширюються звичні гарантії...
— Знаєш, — сказав він, дослухавши історію про невдалий кібер-просторовий набіг Боббі, — там справді коїться якесь мутне гівно. Колись такого не було. — Похитав головою й глянув на Лукаса. — Ви ж у курсі, правда?
Вони розсілися довкола квадратного білого столу в білій кімнаті на першому поверсі, за заваленою мотлохом вітриною. На підлозі була подряпана лікарняна плитка, шорстка, щоби не ковзати, на стінах — шматки брудно-білого пластику, за якими ховалася густа мережа протипрослуховувального обладнання. Порівняно з вітриною біла кімната здавалася хірургічно стерильною. Довкола столу, мов абстрактні скульптури, були розставлені металеві триноги із сенсорами й сканувальною апаратурою.
— У курсі чого? — спитав Боббі. З кожним новим переказуванням своєї історії він усе менше почувався вілсоном. Важливим. Тепер він почувався важливим.
— Та не ти, засранцю, — втомлено сказав Фін. — Він. Великий жрець вуду. Він знає. Знає, що все змінилося. Досить недавно. Я в цьому ділі одвіку. Дуже здавна. До війни, до появи матриці — чи принаймні до того, як люди про неї дізналися. — Тепер він дивився на Боббі. — У мене навіть черевики старіші від тебе є, то чого ж я, бляха, від тебе чекаю? Ковбої існують, відколи існують комп'ютери. Вони й сконструювали перші комп'ютери, щоб ламати німецьку кригу. Так? Зламники коду. Можна сказати, що крига теж була до комп'ютерів, залежить, як на це дивитися.
Він підкурив п'ятнадцяту сигарету за вечір, і в білій кімнаті заклубочився дим.
— А от Лукас — той знає, так. Останні сім-вісім років серед консольних ковбоїв коїться багато цікавого. Нові жокеї торгують різними штуками, правда ж, Лукасе? Я-то вже точно в курсі, що їм треба: й апаратура, й програми, і швидкість, більша, ніжу змій на кризі, але в кожного, в кожного, хто в цьому шарить, є спільники, хіба не так, Лукасе?
Лукасове лице спохмурніло й посерйознішало. Він дістав із кишені знайому золоту зубочистку й узявся працювати над кутнім зубом.
— Престоли й володіння, — загадково прорік Фін. — Атож, там багато чого є. Привиди, голоси. А чом би й ні? В океанах є русалки та інше гівно, а в нас тут кремнієве море, правда ж?
— Аякже. Кіберпростір — просто узгоджена галюцинація, але кожен, хто туди вмикається, блін, знає, що це цілий всесвіт. І щороку в ньому поволі більшає народу, здається...
— Наш світ, — відповів Лукас, — завжди так працював.
— Ага, — сказав Фін. — І тому ви, хлопці, можете туди вийти, розповісти, що ці штуки, з якими ви тепер домовляєтеся, ваші старі давні боги...
— Божественні вершники...
