— Що там трапилося? — спитала вона. Її вилиці відливали зеленим у світлі панелі приладів.
— Я підстрелив вертоліт. Випадково. Нам пощастило.
— Ні, після цього. У мене... у мене було видіння.
— Що ти бачила?
— Ці великі штуки, вони рухалися...
— У тебе було щось типу судом.
— Я хвора? Думаєш, я хвора? Навіщо компанії було мене вбивати?
— Я не думаю, що ти хвора.
Вона відстебнула пасок і залізла за сидіння, в кубло, де вони спали.
— Це був поганий сон...
Затремтіла. Він і собі виліз, підсунувся до неї, обійняв за голову, гладив волосся, притискав до тендітного черепа, заводив за вуха. У зеленкуватому відсвіті обличчя було ніби витягнуте з чиїхось снів і загублене, з-під тонкої гладенької шкіри випинались кісточки. Тернер гладив пальцями її ключиці у вирізі напіврозстебнутого чорного светра. Шкіра прохолодна, вкрита вологою плівкою поту. Дівчинка притислась до нього, а він заплющив очі й побачив своє тіло на ліжку у смужках сонця, під повільним вентилятором із лопатями з коричневого твердого дерева. Він смикається туди-сюди, наче ампутована кінцівка, голова Елісон відкинута, рот розтулений, губи притиснуті до зубів.
Енджі сховала йому обличчя в ямку нижче шиї. Тоді раптом застогнала, напружилася й відкинулась назад.
— Найманцю, — сказав голос.
Тернер смикнувся до спинки водійського сидіння. На стволі «Сміт-Вессона» — відблиск лінії зелених вогників, яскрава голівка світить дівчинці у ліву зіницю.
— Ні, — сказав голос.
Він опустив пістолет.
— Знову ти.
— Ні. З тобою говорив Леґба. Мене звати Самеді.
— Субота?
— Барон Субота, найманцю. Ти вже якось стрічався зі мною на схилі. Кров укривала тебе, мов роса. Я пив з твого серця, повного вщерть. — Тіло Енджі засмикалося. — Ти добре знаєш це місто...
— Так.
Він спостерігав, як напружуються й розслабляються м'язи її обличчя, складаючись в іншу маску.
— Гаразд. Лиши свій транспорт тут, як і хотів. Але йди на північ, куди вестимуть станції. У Нью-Йорк. Сьогодні я вестиму тебе з конем Леґби, а потім ти для мене вб'єш.
— Кого вб'ю?
— Того, кого найбільше хочеш убити, найманцю.
Енджі застогнала, здригнулась і почала хлипати.
— Усе добре. Ми на півдорозі додому.
— Навіщо ти це зробив? — спитала Енджі, витираючи рот тильним боком долоні.
— Бо тут спекотно, а мені треба прикрити зброю. — Він поклав у кишеню пакет, набитий потертими новими єнами. — Уставай, ходімо в підземку.
Зі старої джорджтаунської бані, зведеної через сорок років після того, як рештки федералістів відступили в низини Маклейна, одна за одною стікали краплі конденсату. Вашингтон завжди був південним містом — ті, хто приїхав сюди потягом з Бостона, відчували, що Агломерати тут звучать зовсім інакше. Крислаті тутешні дерева затуляли своєю зеленню вуличні вогні, поки Тернер і Анджела Мітчелл розбитими тротуарами добиралися до Дюпон-серкл і вокзалу. В центрі кола стояли барабани. У велетенському мармуровому келиху хтось розпалив сміттєве багаття. Вони з Енджі проминали мовчазні постаті, що сиділи над розстеленими ковдрами з сюрреалістичним асортиментом товару: розбухлими від вологи картонними накривками чорних пластикових аудіодисків, пом'ятими протезами кінцівок із примітивними нейрозаглушками, сірим запилюженим скляним акваріумом із довгастими сталевими собачими жетонами у ньому, стягнутими гумками стосами бляклих листівок, дешевими й досі не розпакованими індонезійськими тродами, розпарованими керамічними наборами сільничок і перцівничок, ключкою для гольфу з потрісканим шкіряним руків'ям, швейцарськими ножами без лез, щербатим олов'яним відром для сміття з літографічним зображенням президента, чиє ім'я Тернер ніяк не міг пригадати (Картер? Ґросвенор?), розпливчатими голограмами лондонської пожежної колони...
У тіні біля входу на вокзал Тернер тихо перетнувся з китайським хлопчиком у білих джинсах і обміняв найменшу з купюр Руді на дев'ять металевих жетонів із логотипом «БАМА-транзит».
Два пустили їх усередину. Ще три пропали в нутрощах автоматів і купили їм погану каву й черству випічку. Решта чотири забезпечили дорогу на північ — у поїзді, що тихо шелестів на магнітній подушці. Тернер обійняв Енджі, примружив очі й розглядав їхні відображення у вікні навпроти. Високий, уже охлялий і неголений чоловік, відкинувшись на спинку в захисній позі, обіймає дівчинку з порожніми очима. Відколи вони вийшли з алеї, де він лишив говер, вона не сказала ані слова.