Її слова текли в порожнечу, наштовхуючись на майже відчутне божевілля, що струменіло від Віґана Ладґейта, й Марлі помітила, що на ньому тріснутий пластиковий панцир старої спецівки, а по контуру сталевого шоломного обідка наклеєні дешеві металеві розп'яття. Обличчя було дуже близько. Вона відчувала сморід гнилих зубів.
— Коробки! — З губ летіли кульки слини, підкоряючись витонченим законам ньютонівської фізики. — Блуднице! Вони — творіння Боже!
— Легше, Лад, — озвався другий голос, — не лякай панянку. Не переживайте, панянко, просто у старого Лада нечасто бувають гості. От він і заводиться, як бачите, але загалом він безпечний старий дивак... — Вона озирнулась і зустрілася з розслабленим поглядом широких блакитних очей на дуже молодому обличчі. — Я Джонс. Теж тут живу...
Віґан Ладґейт закинув голову назад і завив. Звук навіжено колотився об сталь і камінь стін.
— Розумієте, — пояснював Джонс, поки вони з Марлі рухались якимось нескінченним коридором, тримаючись за натягнуту линву, — зазвичай він досить тихий. Слухає свої голоси. Говорить до себе чи до тих голосів, не знаю, а тоді щось находить, і він отакий...
У тиші після його останніх слів Марлі досі чула глуху луну Ладґейтового виття.
— Вам може здатися, що лишати його в такому стані жорстоко, але з ним тільки так і треба. Він скоро стомиться. Зголодніє. Піде мене шукати. Їсти хоче, розумієте?
— Ви з Австралії?
— Із Нью-Мельбурна. Був, доки не піднявся колодязем.
— Дозвольте спитати — а чому ви тут? Ну, тобто в цьому... в цьому... Що це взагалі таке?
Юнак засміявся.
— Сам я здебільшого називаю його просто Місцем. У Лада для нього є багато назв, але найчастіше він кличе його Царством. Каже, нібито знайшов тут Бога. Може, й знайшов, як подивитися. Я так розумію, він був якимось там консольним злодієм, доки не опинився тут. Не знаю, як опинився, але йому, бідоласі, тут добре... А я сюди тікав, розумієте? Деінде запахло смаленим, от я сюди й дав драла. Прилітаю — окрема довга історія, як я сюди добирався, — а тут цей бісів Ладґейт із голоду вмирає. Він тут дільцем почав займатися, продавав те, що відхопить, і ці ваші коробки продавав, але трохи далеко зайшов. Покупці з'являлися десь тричі на рік, а він їх відправляв ні з чим. Ну, думаю, ничка тут не найгірша, от і став коло нього допомагати. Така історія...
— Відведете мене до майстра? Він тут? Це дуже терміново...
— Відведу, не бійтеся. Але це місце проектували без думки про те, що тут ходитимуть люди, тому дорога буде важкенька... Не переживайте, нікуди воно від вас не дінеться. Не знаю, чи зробить вам коробку, але точно нікуди не дінеться. Ви справді працюєте на Вірека? На цього легендарного старого багатого пердуна з телика? Він же ж фріц, так?
— Працювала кілька днів. А щодо національності, то, гадаю, гер Вірек — представник нації, що складається лише з гера Вірека...
— Розумію, про що ви, — бадьоро відповів Джонс. — Думаю, всі ці старі гівнюки з баблом однакові, хоч і веселіші, ніж кляті дзайбацу... Ті так ніколи не кінчають. От візьміть, скажімо, старого Ешпула, мого співвітчизника, який це все збудував. Кажуть, рідна доня перерізала йому горло, й тепер вона не притомніша від старого Лада, зачинена десь у родинному замку. Колись Місце належало їм, знаєте ж?
— Рез... тобто моя пілотеса, вона щось таке розказувала. І паризька подруга недавно згадувала Тессьє-Ешпулів... їхній клан занепав?
— Занепав? Господи! Доїв останній хрін без солі! Подумайте тільки — ми з вами зараз повземо їхніми колишніми корпоративними ядрами. Все це добро купив якийсь пакистанський розробник — корпус іще в доброму стані, а з мікросхем можна подіставати чимало золота, хоч і не так дешево, як хотілося б... От відтоді та штука там і висіла — Лад складав їй компанію, а вона йому. Ну, поки я не прибіг. Думаю, колись сюди нагряне команда пакистанців і почне все патрати... Але цікаво, що тут дуже багато всього досі на ходу, принаймні частково. А я ж чув, що Тессьє-Ешпули намертво почистили ядра перед тим, як линяти. Тому й пригнав сюди...
— Але ви гадаєте, що вони досі функціонують?
— Господи, та звісно. Десь так, як Лад — ну, якщо він, по-вашому, функціонує. Як ви собі уявляєте свого майстра?
— Що ви знаєте про «Маас Біолабс»?
— Мос... як ви сказали?
— «Маас». Вони роблять біочипи.
— А, ці. Та це, власне, й усе, що я про них знаю...
— Ладґейт про них не згадує?
— Може, й згадує. Я ж не до всього прислухаюся. Теревенить він багато...
Він їхав широкими вулицями, обабіч яких громадились купи іржавого залізяччя, стояли аварійні тягачі й височіли чорні вежі металургійних комбінатів. Коли говер стишив хід, потрапивши в західні передмістя, — повів завулками, а потім спустився на дно цегляного каньйону, крешучи іскри броньованими боками, і в'їхав просто в стіну стисненого й притрушеного сажею сміття. Згори посипалась лавина відходів, майже вкривши його з головою. Тернер відпустив важелі й спостерігав, як туди-сюди перекочуються пінопластові кубики. Гасовий датчик показував порожній бак останні дванадцять кварталів.
