«Благородний Орельяно не відшукав казкової країни Ель-Дорадо. Але, підтримуваний богом, він знайшов у собі мужність і силу проникнути в саме серце великого, оповитого тисячами таємниць континенту. За ним по Амазонці й Ріу-Негро пішли вірні захисники гробу господнього. Кращі з кращих слуг апостола Петра заснували свої общини в найглухіших закутках Нового Світу, вселили віру в серця беззахисних дітей природи, сотворили велику службу на славу Всевишньому. І навіть у царстві жорстоких людей Маноа вони побудували свої монастирі. Силою слова божого й могутністю меча вони приборкали непокірних, загасивши назавжди жертовний вогонь на вершині поганської гори. Таємний прохід у печеру, яким тільки й можна було дістатись до вершини, було засипано, завалено камінням, останніх нащадків з роду касіків, що знали таємницю жертовного вогню, — знищено».
Бунч, який досі тільки скептично посміхався, сплеснув руками й здивовано вигукнув:
— Та ми ж відкрили велику таємницю. Якщо хочете знати, ця таємниця…
— Ця таємниця, дорогий колего, — м'яко урвав його професор, — на жаль, не має вже ніякої практичної цінності. Хіба що я зможу використати її для якогось етнографічного дослідження. От і все. Або колись скажу друзям: знаєте, чого тільки не трапляється на білому світі — знайшли ми стареньку книжечку, а в тій книжечці якийсь ченець розкрив переді мною дивне диво. Щоб жертовний вогонь на горі Комо не будив сум'яття в душах туземців і не кликав їх до боротьби за волю, щоб забули індійські воїни про звитяжних своїх пращурів, служителі апостола Петра закрили єдиний прохід до гірської вершини. Так одна легенда породила іншу: доки була країна вільною, на вершині гори Комо щороку спалахував вогонь свободи. Коли ж чужинська нога ступила на цю землю, добрий дух покинув заповітну гору до кращих, радісніших часів.
Крутояр потягнувся рукою до вуса і стримано посміхнувся, йому стало трошки ніяково за свою патетичну тираду.
— Значить, з Амазонки є прямий шлях до Оріноко? — спитав Олесь і подивився на географа.
Самсонов наче ждав цього запитання. З властивою йому бадьорістю, він став пояснювати:
— Чудесний шлях, мій друже. Нижче міста Таматама від Оріноко відділяється рукав Касік'яре, який далі з'єднується з Ріу-Негро. А Ріу-Негро — це вже притока Амазонки. — Іллюша зробив у повітрі широкий жест, неначе провів пальцем по артерії невидимої річки. — Коротше, басейн Оріноко зв'язаний із басейном Амазонки судноплавною трасою. Це чудовий водний шлях.
— Але ж цього не знав Орельяно! — ще дужче здивувався хлопець.
— Так, сину, — відповів замість Іллюші професор. — Орельяно не зміг піднятися по Ріу-Негро проти води, його затримали люди Мануа. — Крутояр кинув погляд на жовті аркушики книги: — Мабуть, все це писалося не в часи Орельяно, — мовив він задумливо, — а десь років через сто, сто п'ятдесят. На той час іспанці вже встигли підкорити собі більшу частину Південної Америки. Меч інквізиції пройшовся» від Панамського перешийка до Вогненної землі. Там, де індійські племена, не скоряючись ворожій навалі, бралися за зброю, намісники божі діяли рішуче. В морі крові втопили вони волелюбність народу. Книжечка, яку ми читали, — панегирик не стільки богові, скільки його намісникові — римському папі. Не знаю, як воно було насправді, та тільки я особисто мало вірю в благочестивість Орельяно. Всі вони були одним миром мазані.
Ну, та годі, начитались, друзі, наговорилися. Скоро вже на світ благословлятиметься, чуєте, наш добрий капітан Пабло розкахикавсь у своїй рубці. Значить, заводитиме мотор. Не сидиться нашому старенькому на місці.
«Голіаф» невтомно посувається по Оріноко. Жовтаві хвилі за кормою розходяться півдугами і хлюпають у береги. Сонце пече немилосердно. Сонце, дощ, знову сонце.
Поліцейські патрулі спиняють суденце. «Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтесь сельви!»
І знову жовті хвилі ріки, і знову сонце, і знову дощ…
На виснажених обличчях мандрівників — нудьга і байдужість. Тільки капітан Пабло не втомлюється біля свого стерна. Добрий капітан Пабло! Він щасливий, що везе на своєму кораблику благородних сеньйорів із далекої Радянської Країни. Звичайно, він не скаже їм, як стискається в тривозі його серце, коли він дивиться на зелені стіни лісу по берегах, на злісні обличчя поліцаїв, на швидкі індійські піроги, що проносяться зрідка попід берегами. Він не скаже сеньйорові Крутояру, що від зустрічних капітанів він дізнався про появу в навколишніх лісах дикунських племен під проводом ватажкн Ганкаура. Можливо, це й не торкається їх, і вони, зробивши свою справу, в доброму здоров'ї повернуться на батьківщину. Яке їм до того діло, що в глухих селищах гинуть невинні люди. Адже сеньйори приїхали займатися наукою — їм немає діла до якихось злиденних каучеро. Шостий день у дорозі.
Маленький невтомний «Голіаф» посувається по Оріноко.
Вечоріє.
Затуманений диск сонця скоро заховається за обрій.
