— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.
— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.
Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.
Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».
Тому й шепотів молитви високий мулат.
Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.
У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.
— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.
Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.
— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!
— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.
Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:
— Відчиніть ці двері!
Але Пабло наполошено замахав руками.
— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.
Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.
Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.
Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.
Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.
Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.
— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.
Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення:
— А ось двері!
Він обережно відчиняє їх, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно. Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.
— Облиште, сеньйор, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйор, куди ж ви йдете?
Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він весь насторожився.
І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.
— Там… хтось стогне…
— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.
Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої зовсім темної комірчини.
— Ліхтаря! — гукає з мороку. — Голову собі тут зламаєш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!
Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалось їй по плечах.
Жінка поворухнула плечем і болісно застогнала.
— Жива! Жива!
— Сюди її! На палубу!
— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.
Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.
Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до лоба.
Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові і раптом рвучко підвівся.
— Ілля Григорович! — вигукнув збентежено. — Ілля Григорович!
Самсонов хутко підскочив до нього.
— Дивіться, Ілля Григорович, — показав на жовте обличчя пораненої Крутояр, — придивіться добре до цих очей, до цих брів. Ви нічого не пригадуєте?
Самсонов нахмурив брови.
— Вона! — випалив так, неначе впіймав нещасну на якомусь злочині. — Ернестіна Коельо!
