Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів, незліченні зграї птахів, цілий океан птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи засліплювали сонце, голубінь неба, увесь світ.
І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:
— Чудово!
Мабуть, це слово було написане на його обличчі, бо індієць теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:
— Чу-до-во!
Олесь глянув на індійця. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти-
Олесь поліз під подушку і витягнув звідти невеличкий шматок риби піраруку.
— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже голодний.
Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором'язливість змусила його опустити шматок донизу.
— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу естрангейро.
Олесь із захопленням винахідника, якому вдалося сконструювати найдивовижніший механізм у світі, закричав:
— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого індійця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!
Індієць посміхнувся. Те, що він виказав своє ім'я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Білявий хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.
До індійця підійшов Крутояр.
— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?
Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.
— Я бути ваш друг! — промовив він твердо, ніби виносячи комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу. Від його ритуальних жестів віяло грізною таємничістю.
Пішов дощ. Ріка парувала, розкинувши між берегів своє важке розімліле тіло. Від грімниці стогнало неба. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.
І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Пабло. Він ніби линув з густих джунглів.
— Пожежа! На «Віргінії» пожежа!
Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його сомбреро стікали дощові патьоки. Пабло безперестану хрестився.
— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як шарахне на тій клятій «Віргінії», і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!
З «Віргінії» й справді валив дим. Очевидно, в трюмі корабля шаленіла пожежа.
Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.
Дощ розсіював дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на «Голіаф», і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулась на його палубу.
Фернандо стояв біля правого борту й забирав трос.
Повільно, заднім ходом «Голіаф» відпливав на середину річки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучались навіки. Поволі зменшувалась у розмірах «Віргінія». Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.
Коельо вирушив на батьківщину. І раптом ця страхітлива ніч…
Ніби крізь сон Тумаяуа чує голос доброго чужинця: «Будь мужнім, Тумаяуа!»
На кормі стояв Тумаяуа і плакав, йому було жаль убитого сеньйора, жаль старенької «Віргінії».
— Заспокойся, хлопче! — сказав йому підбадьорливо Крутояр. — Слізьми біді не зарадиш.
Індієць звів на професора очі й кволо посміхнувся. Він згадав іншу людину, йому навіть здалося, ніби він почув далекий голос: «Не лякайся, Тумаяуа, йди разом із моїм сином. Орнандо буде твоїм вірним другом. Пам'ятайте про свою землю, про своїх братів, про свою батьківщину!» Два роки тому доктор Каріоко Коельо, батько молодого сеньйора Орнандо, проводжав їх на корабель, який відпливав у Бразілію. За кордоном посланці мали зв'язатися з добрими людьми, що готували звільнення республіки від жорстокого тирана Батіса. В Бразілії вони зустріли сестру Орнандо — сеньйору Ернестіну Коельо. Тумаяуа залишився при ній як охоронець і помічник, оскільки його молодому другові Орнандо довелось негайно повернутися додому з невідкладним і важливим дорученням. Пробувши близько двох років у Бразілії, Тумаяуа разом із сеньйорою
Двадцять шість одинарних і одинадцять попарно з'єднаних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. Індійці племені апіака сиділи на днищах, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя,
Сонце вже хилилось до обрію, але було парко й задушливо. Густий ліс дихав спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
