Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці. За густою дощовою пеленою ховався берег.
Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.
Прийшов Сільвестер і приніс сніданок: засмажену рибу піраруку та сухі коржі з маніокового борошна, їсти не хотілося, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, бо на них чекав важкий день.
«Віргінія» сумно тулилась до лівого борту «Голіафа». Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев'яну обшивку корабля, немов хотіла нагадати про себе.
На її палубі все ще лежало тіло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.
— Сеньйор Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з'явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.
— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.
— Так, сеньйор, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.
В ту ж мить матрос-мулат ввів під намет стрункого індійця років вісімнадцяти, із зв'язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах, його глибокі темні очі з ненавистю дивились на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.
— Я йому розв'язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.
— Розв'яжіть йому руки. Де ви його знайшли?
Пабло розповів, що індієць лежав в одному з темних закутків трюму і Фернандо випадково зачепився за нього ногою.
— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.
Пабло розвів руками, його рот скривився в презирливій гримасі. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індійське кошеня!
Та індієць, раптом підкинувши голову, вигукнув іспанською мовою:
— Я не робив вам поганого. Я добрий індієць племені тауліпанг. — Він стояв з високо закинутою назад головою і зневажливим поглядом дивився на присутніх.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.
— Я не можу сказати вам імені, сеньйор, — відповів індієць, не міняючи своєї гордовитої пози.
Олесь сіпнув за рукав Бунча.
— Ну й смішно ж він говорить… Справжній індієць. Дикун?
— Ні, Олесю, народ тауліпанг — напівцивілізований, — пояснив Бунч, з неприхованим захопленням роздивляючись молодого індійця.
Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому нічого поганого, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківськи спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.
Індієць, певно, не позбавлений тонкого природнього розуму й відчуття гумору, зрештою не втримавсь і скупо посміхнувся. Великі зуби блиснули мов перламутрові, його насторожене лице враз проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.
— Ви не вб'єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на «Віргінію». — Там сеньйора… Убита сеньйора.
— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.
— Де сеньйора?
— Вона лежить у каюті. її поранили, вона спить.
— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли н сеньйора Джіордані.
Індієць потягнувся рукою до професора. Він хотів шати всю правду. Що сталося з сеньйором?
— Його вбили.
Індієць недовірливо глянув на професора. Якось раптово замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, стояв байдужий і чужий.
В цю мить знову почалася злива.
Індієць підняв голову і, немов буревісник, що вітає грозу, з кволою усмішкою глянув на завихрене чорними бурунами хмар небо. Він був гарний, як сама буря, як дикі тропіки, що подарували йому життя й освятили кожен його крок.
Тоді Олесь, підкоряючись почуттю захоплення, взяв індійця з дитячою безпосередністю за руку і сказав:
— Ходім, тауліпанг, я дам тобі їсти.
Сердечність Олеся, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індійцем і українським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.
— Я не тауліпанг. Мої люди тауліпанг, — сказав він, простуючи за Олесем.
Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індієць, мов голодне вовченя, вп'явся зубами в маніоковий хлібець.
— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.
Блискавиці кресали небо, і на темне обличчя індійця падали сині відблиски.
Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.
— Індієць ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індійці вважають, що назвавши своє ім'я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на індійця. — Але мене хвилює інше. Цей хлопець мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, викликати в ньому довіру до себе.
Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над річкою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки…
