Люди апіака були невисокого зросту, з широкими приплюснутими носами, з ледь розкосими очима. Суворе обличчя кожного воїна спотворювали пера, ввіткнуті в ніздрі носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмого листя.
Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індійського походження.
— Де Саук'ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук'ято?
Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індійці, ніби виправдовуючись, загомоніли. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук'ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на «Голіафі» з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.
Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.
— Хто знайшов тіло Саук'ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.
Воїни, що вже повиходили з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра вже хотів забрати його серце?
Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.
— Мовчіть! — гримнув на індійців вождь.
Він упав навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. В цю мить він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів на обличчі Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.
— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!
— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.
Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Він підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.
Ганкаур злегка потиснув її. «Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…» Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. «Син доктора Коельо»… Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: «Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо»…
— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?
Індійці перелякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не зачіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.
Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.
— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індійців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію «Голіаф»?
Індійці мовчали, низько схиливши голови.
— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!
Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби стираючи з себе павутину.
— Що ти скажеш, Сину Чорного Сокола? — звернувся до нього Ганкаур. Індієць ще раз провів долонями по обличчю і нарешті промовив:
— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.
Воїн устав і відійшов до гурту індійців.
Тоді батько повернувся обличчям до Саук'ято.
— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.
— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук'ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене, як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…
— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук'ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Знайте, ваше життя теж захищає добрий дух Кахунья, з яким я підтримую дружні стосунки.
