Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в^ його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не спромігся витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з-за кордону, хай виглядають свого зв'язківця…
Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.
Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.
Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли більше години. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу й, ніби жартуючи, кинув: «Чекайте мене в гості. Обов'язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глухомані, комісаре Олів'єро».
Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили жалування й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він одержав повідомлення про підвищення в званні й про нагородження орденом Лева першого ступеня.
Сеньйорові Себастьяну Олів'єро, комісарові верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.
Не сьогодні-завтра прибудуть оті зарозумілі радянські мандрівники. їм закортіло дізнатись, чим живе сельва і яким медом мажуть тут по губах тубільців. От вони й одержать своє. Шкода тільки, що Ганкаур не зумів перебити їх на воді. Телепень! Побоявся запалити нікчемну ланчію!
Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.
— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.
— Слухаю вас.
Новина й справді була неймовірна. Аркаяліс при-чмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.
Пентаха, один тут дурень, ну, справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливе зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху. Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами…
— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку. Він відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.
— Егеж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: говори, говори, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там червоний лідер. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.
Себастьян Олів'єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необклеєними дерев'яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав, його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.
Дивлячись на цю сцену, Олів'єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім'ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.
В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.
Аркаяліс нервово затупцяв на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…
— Чого ж ви мовчали досі! — скочив, як ужалений, комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. «Забезпечте умови негайного проведення операції».
