Себастьян Олів'єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулося в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.
Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили, комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:
— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.
— Брешеш, Себ.
— Не називай мене отими блазенськими іменами. Чуєш, прошу тебе не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів'єро.
У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? На нього ображаються за американське ім'я! Який же він дурень, цей Себастьян Олів'єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Баста! Настав час американських темпів і американського духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця! Передусім — суть, принцип. Головне зберегти чистоту раси і чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п'ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду. Креольський дух повинен з'єднатись з американським духом і викоренити червону заразу…
У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі, його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Кілька сот до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів'єро! Ха-ха-ха….
«Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..»
Бракватіста ніби вгадав думки комісара. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:
— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Демократичні загравання нас більше не влаштовують. Звичайно, я й далі дотримуюсь своїх ліберальних поглядів. Але це в перспективі, так би мовити, як ідеал нашого майбутнього. Сьогодні ж треба діяти рішуче. Ситуація надто складна.
— Як позиції генерала?
— Нікчемні позиції. — Полковник устав і, обійшовши навколо столу, взяв комісара за лікоть: — Генерал у відчаї. Навіть національна асоціація промисловців відмовляється його підтримувати. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Червоні лідери вивели на вулицю сто тисяч чоловік. Довелось підтягнути танки і нашу дивізію. Генерал Батіс зовсім розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову прийшла ідея. Чудернацька ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варт розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Себастьяна Олів'єро заспокоїла його, і він додав притишеним голосом: — Я подумав: варто мені було пристрелити генерала в його кабінеті, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом засміявся. — Звичайно, це все жарти. Ти не думай, що я серйозно. Мої ідеали лишились незмінними: міцна диктатура й орієнтація на північ.
Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: за всяку ціну зірвати просування експедиції професора Крутояра.
— Вони сьогодні прибувають, — перебив його Олів'єро, походжаючи по кімнаті. — Мабуть, вже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити. Та й взагалі, мені незрозуміло, чому генерал так перелякався? Сам видав візи, навіть висловив у пресі своє задоволення тим, що росіяни досліджуватимуть його землі, а тепер б'є на сполох.
Полковник криво посміхнувся. Наївність Олів'єро просто тішила його.
