Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів'єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Чи ж давно він розпинався в дружбі перед Себастьяном? Та, власне, й зараз скрізь видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш йому. Але ж Олів'єро знає ціну тій дружбі. Коли на останніх виборах в країні почалися політичні заворушення, він, отой самий Бракватіста, порадив генералові Батісу про людське око «почистити» свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів'єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником «демократії». Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…
— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.
Тіні від високих дерев перетнули вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. «І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів'єро. — Живуть на одній воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, як лошаки». Він ішов сердитий, невідривно дивлячись собі під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.
Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір'я широким рівним кроком господаря, схиливши трохи на бік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.
Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев'яні колодки.
Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки позбавлений розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.
Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого хорошого. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боючись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.
— Що поробляєш, старий?
Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на «клієнтуру», як він називав людей, котрі мали лихо зтикатися з ним.
— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.
— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?
— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.
— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.
Себастьян повагом пройшовся по подвір'ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам'ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.
Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.
— Ах, сеньйори…
— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?
Руки старого ще дужче притиснули до грудей драного солом'яного капелюха. В глибоких западинах очей з'явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів'єро скаже йому якусь страшну новину про сина.
— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглись до комісара. Вони дрібно тремтіли. Товсті вени на них потемніли й роздулися, ставши схожими на мотузки.
Тоді комісар, пронизавши старого холодним вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:
— Раніш би так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо про тебе й не такі речі… Зрештою, ходімо в дім. Тут не місце для серйозних розмов.
