Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки — це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.
— Клянусь тобі, Ганкаур, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім'я. Я не знаю ніякого П'єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.
Його урочистий тон заспокоїв індійця.
— Я вірю тобі, комісар, — примирливим тоном озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.
— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.
Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні. Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем'я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні «Голіаф». Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.
— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.
— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…
Себастьян Олів'єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робив це мовчки і в наказах завжди був обережний.
— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища.
— Так, так, — підхопив Себастьян Олів'єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкаур?
— Мої люди можуть оточити «Голіаф» і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур і хвацько виставив уперед ногу.
Але Себастьян обірвав його.
— Ти не зміг спалити «Голіаф», коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам'ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені тауліпанг — ти повинен покінчити з ними.
Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло, очі. Він усе зрозумів і до всього був готовий.
Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вибіг із мерії.
Себастьян чув, як по дерев'яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.
І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:
— Ми негайно вирушаємо з моїми людьми до ранчо Гуаяніто. Не лякайся, Себ. За півгодини гніздо Коельо буде знищене, як мурашник. Я звик до нічних операцій.
Через кілька хвилин загін парашутистів вирушив до ранчо Гуаяніто.
Хоч за дверима згасли голоси й тупіт ніг, старому Антоніо все ще здавалося, ніби в кімнаті повно людей. Він ніби чув біля свого обличчя смердючий запах солдатських чобіт. Невже його покинули, подарувавши життя? «Ти будеш жити, Антоніо. Тобі тільки треба вибратися з цієї дерев'яної домовини. Ти житимеш, Антоніо…»
Тихо. Жодного шереху. Мати-місяць плаче в лісі й комарі б'ються об скло. їм так хочеться прорватись до гарячого вогника. Дурні москіти! Вони ще не знають, як боляче може обпікати той вогонь.
Антоніо обережно виповз із приміщення мерії, спустився по східцях з високого ґанку, потім, тримаючись за огорожу, вибрався на темну нічну вулицю й озирнувся.
Селище каучеро спало.
«Цей, здається, вже готовий». Як страшно прозвучали тоді слова полковника над головою бідного Антоніо! Солдат ще двічі вдарив його ногою під бік. Але старий навіть не зойкнув. Смерть неначе прийняла його в свої обійми, позбавила волі й снаги до життя. І тільки десь в найпотаємніших закутках мозку жеврів вогник свідомості. Він то спалахував, то знову згасав, Антоніо здавалося, ніби він ішов над проваллям, і зі всіх боків на нього насувались грізні невмолимі звуки. Гуркотів грім, з тріском валились дерева-велетні, падав у річкову глибінь підмитий берег Оріноко… Старому хотілося закричати, що він більше не може зносити тих звуків, що він хоче повернутись до себе в тиху оселю і там умерти, що десь його сини вже чекають на нього…
Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ґанку. Понівечене тіло горіло. З розчавлених пальців на лівій руці сочилася кров. Він уже й пригадати не міг, як його били, як крутили йому руки і навіжено кричали: «Ти вмреш або скажеш, де твій син». Дурні, дурні, вони захотіли, щоб Антоніо виказав їм свого дорогого Філіппе! Хіба у старого Антоніо було на світі щось дорожче за синів?
Якщо він ітиме отак прямо, він прийде в сельву. Просто в сельву. Там десь ходить його Мігель, а може, вже й Філіппе приїхав. Антоніо скаже їм, що їхній батько до останку витримав усі тортури. Він розповість їм, як лежав у кімнаті мерії, де біля столу товклись сеньйори у високих чоботях і лаяли доктора Коельо.
