Вдалині гримнув рушничний постріл. Антоніо насторожився. Лункий звук перевернув щось у думках старого, його мозок напружився до краю, кров забухала в скронях. Тепер у його свідомості спливали одна за одною фрази, почуті ним у кімнаті мерії, фрази, яких не міг збагнути тоді, коли лежав напівмертвим під стіною. «Злий дух Курукіра повинен покарати їх… Я не чув такого наказу… Цей наказ дає тобі комісар… Якщо білі чужинці вийдуть із селища каучеро, Ганкаур повинен напасти на них…»
Антоніо прискорив ходу. Зловісні слова Себастьяна Олів'єро немов підганяли його. Хто ті білі чужинці? Чому комісар так хоче їхньої смерті? Підлий Ганкаур повинен убити їх… І ще він сказав… Ні, ні, то говорив високий сеньйор із столиці, який умів так боляче бити в живіт. «Ми вирушаємо до ранчо Гуаяніто… За півгодини гніздо Коельо буде знищено… За півгодини…»
Антоніо злякався. Йому захотілось крикнути на всю силу своїх грудей, покликати на допомогу сусідів. Хай вони біжать у сельву й рятують його сина Мігеля. Хай вони зрозуміють його горе. Адже Чорний Себастьян знищить Мігеля.
Напружуючи останні сили, старий побіг. Він натикався на паркани, падав, шматував свою благеньку сорочку об колючі чагарі. Він стогнав і плакав у відчаї.
— Мігель! Де ти, Мігель?
І раптом сталося неймовірне. Антоніо здалося, що ніч відступила, дерева спалахнули казковим полум'ям і з високого піднебесся, немов посланий до нього волею святої мадонни, долинув голос рідного сина. І ще він відчув на своїх плечах ніжні руки.
Антоніо нічого не бачив — світло засліпило його, позбавило свідомості. Промінь ліхтаря освітлював бліде безкровне обличчя старого, його немічне сухорляве тіло.
Коли Антоніо опритомнів, він уздрів перед собою кількох партизанів і дорогого Мігеля, який тримав його за плечі й шепотів:
— Кріпись, батьку. Тепер ніхто не заподіє тобі зла. Заспокойся. Тебе били? Хто? Полковник із столиці? Командир загону парашутистів?
Мігель насторожився. Він ще нічого не чув про це. Доктор Коельо вислав його з трьома бійцями в селище із спеціальним завданням…
— То це вони спалили хижу, батьку?
— Їх прийшло двоє в наш старий дім. Коли вони запалили дах, мені здалося, сину, що в мене загорілось волосся на голові. Переді мною ще й досі хижий ненажерливий вогонь…
— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?
Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду казився вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.
Мігель Россаріо щосили торсав батька за плечі: хто ті солдати? Скільки їх? Чого вони приїхали в селище?
— Хіба я знаю? — шепотів старий. — Коли ми дістались до мерії, я ще чув, як плакала обпалена маканілья на нашому дворищі і ще бачив заграву над нашим домом. — Старий схопився за голову й затрясся в невтішному плачу. — Сину мій! — Антоніо раптом підняв голову і з жахом подивився в обличчя сина. — Засвіти ліхтар, сину, я хочу подивитись на тебе… Вони прийдуть по тебе і вб'ють. Вони вже вирушили на ранчо Гуаяніто. — І охоплений якоюсь хвилею ясновидіння, старий заговорив із гарячковою поспішністю: — Весь їхній загін вирушив на ранчо Гуаяніто, щоб убити доктора Коельо і щоб убити тебе, сину мій. Вони говорили, що люди Ганкаура уб'ють білих чужинців… з корабля. І вони уб'ють тебе, мій дорогий Мігель, тебе і нашого Філіппе. Тікаймо звідси. Я не пущу тебе більше в сельву.
Мігель стояв, немов заворожений, йому було ясно, що в селище прибули регулярні війська і доктору Коельо загрожує смертельна небезпека.
— Жоржі, Мартінес! Рятуйте доктора Коельо! — сказав Мігель товаришам. — Я поведу батька, а ви поспішайте на ранчо.
Хлопці щодуху побігли між деревами. За ними, підтримуючи під руки старого Антоніо, попрямував Мігель.
Ще за сім лі від ранчо Мігель почув стрілянину. Над лісом здійнялася заграва. Небо взялось кривавими смугами.
— Швидше, батьку!
Старий, задихаючись, схопився за груди й застогнав:
— Залиш мене, сину. Мені все одно не дожити до ранку. Біжи туди, де б'ються твої друзі. Біжи, сину.
Стрілянина почала згасати. Поволі й небо втратило свої пурпурові барви, і тільки ніжно-рожеві стяги ще тремтіли над верхівками дерев.
Коли Мігель разом із батьком наблизився до ранчо Гуаяніто, пожежа вже вмирала в задушливому чаду.
Привидами виступили з-за дерев Жоржі й Мартінес. Вони теж запізнилися.
Мігель Россаріо запалив люльку й сів на повалену дерезину. Відчай охопив його. Доктора Коельо немає більше на ранчо. Можливо, він убитий. Увесь загін теж, мабуть, знищено. І все це через нього.
— Мігель, я знайшов в умовленому місці листа, — мовив тихо Мартінес. — Прочитай, брате, може, ми дізнаємося, що сталось із нашими друзями.
Мартінес, усе життя якого минуло в лісових нетрях, не знав грамоти. Він з набожною обережністю тримав папірець за самий кутик, наче боявся стерти написані на ньому літери.
