Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перевертався з боку на бік. Все, що він побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердечним трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість, і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…
Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам'яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони опинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?
Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індійські стріли, змащені отрутою кураре, вже надали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Оріноко.
Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індійських воїнів, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індійці йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…
Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б'ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Несподіваність нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б'ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі незгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…
Хлопець схоплюється… і раптом бачить крізь одчинені двері постать. Невже це батько? А й справді, він.
— Чому ти не спиш, тату?
Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.
Десятки питань ладні зірватись з Олесевого язика. Він притискується до батькового плеча й шепоче:
— Все, як у казці…
Але казка проста і зовсім зрозуміла. Професор ніби читає синові думки. Він говорить йому про землю, де проляже їхній шлях, і про людей, що її заселяють. Він лине думкою в минуле. Хто жив тут раніше? Чому така доля спіткала великі й могутні народи, які колись володарювали на землях Південної та Центральної Америки? В лісах і в гірських долинах, на безмежних пасовищах і вздовж повноводих рік жили індійці араваки. До іспанського завоювання вони займали величезні території — від Флоріди до північних областей Парагваю, від Перу на заході — до гирла Амазонки на сході. Меч конкістадора впав на їхню голову. Тінь смерті загасила радість в очах волелюбного народу. Сотні тисяч індійців встелили своїми тілами шлях іспанських завойовників. Вбереглися тільки ті, хто проживав у найглухіших районах сельви по ріках Оріноко, Ріу-Негро та їхніх притоках. Такої ж долі зазнали й могутні племена караїбів.
Олесь слухав батька, затамувавши подих. «Від Перу до Амазонки». Які неосяжні простори! Скільки жорстокості треба було мати в серці, щоб піддати винищенню населення цілого континенту!
А Крутояр тим часом вів далі:
— Ти ніколи не замислювався, сину, над походженням корінного населення американської землі? Ти, мабуть, не чув, що тубільці обох Америк — наші з тобою земляки. Звичайно, земляки відносні, так би мовити, земляки континентальні.
Олеся це трошки смішить. Отож, молодий Тумаяуа — все одно, що європеєць або, скажімо, житель Азії?
