Але у відповідь йому пролунав тільки грубий регіт. Ті, що сміялися, стояли півколом навкруги вогню, широкоплечі, засмаглі, з туго набитими патронташами, в крислатих капелюхах. Вузенькі погони горбились на їхніх кремезних плечах.
«Невже поліція?» — майнуло в голові Крутояра.
— Слухайте, сеньйоре, — звернувся Крутояр до довгошийого головоріза, який стояв поряд, — покличте вашого начальника.
Той зробив великі очі, немов до нього звернулися з потойбічного світу, й презирливо сплюнув.
Крутояр, пересилюючи біль у грудях, сів. Такого з ним ще ніколи не було, його, вченого із світовим ім'ям, поважного члена багатьох академій, зв'язали, мов звичайнісінького злочинця…
Він хотів був знову звернутись до хлопця, який чатував біля них із рушницею, але в цю мить, розштовхуючи охоронців, з темряви вийшов присадкуватий чоловічок у зеленому мундирі. Це був Чорний Себастьян.
Він підійшов до Крутояра і, спинившись за крок від нього, став у розвалькуватій нахабній позі.
— Накажіть вашим людям розв'язати мене, сеньйоре Олів'єро! — промовив з гідністю і ледь прихованим роздратуванням Крутояр.
Комісар кивком голови підкликав до себе двох охоронців, коротко щось сказав їм. Ті підняли професора на ноги. Розв'язали йому руки.
— Сеньйоре Крутояр! — аж сплеснув руками Олів'єро, вдаючи страшенно враженого. — Я не впізнав вас!
— Негайно припиніть це блюзнірство! Звільніть моїх друзів!
Себастьян вовкувато озирнувся. Здається, він перестарався. Може й справді, ще доведеться відповідати за цих суб'єктів…
— Негайно розв'яжіть іноземців! — гукнув він своїм солдатам.
Вдоволено потираючи руки, Олів'єро пройшовся по двору. Він не сподівався такої зустрічі. Але як сеньйор професор потрапив у цю глухомань? Може, він зустрічався тут із ким-небудь? Хіба в домі нікого не було?
— Ми застали порожню оселю.
— І ніяких слідів?
— Ніяких, сеньйоре Олів'єро.
Себастьян побіг у дім. Присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, похапцем оглянув кімнати. Чортзна-що! Куди ж подівся Ван-Саунгейнлер? Заради цього дурного голландця він два дні продирався сельвою, і ось на тобі. Жодного сліду! Нащо ж пришелепуватий Ортіс сповіщав його в листі, що Ван-Саунгейнлер мешкає в цій оселі? Тепер спробуй відшукай його…
Комісар вийшов надвір. Радянські мандрівники стояли в тісному колі охоронців. Біля багаття лежали зв'язані люди доктора Коельо.
Олів'єро цікавив Ван-Саунгейнлер. Окрім того, комісар ще й досі сподівався вирвати у Крутояра таємницю Ернестіни.
Підійшовши до професора, Себастьян подивився йому зухвалькувато в обличчя і сказав:
— Ми вдруге зустрічаємося з вами, сеньйоре. Сподіваюсь, що це буде наша остання зустріч.
— Даремно загрожуєте.
— Ви ще й досі вірите в силу своїх повноважень?
— Вони при мені і ніхто їх не забере в мене.
Рука Олів'єро лягла професорові на плече. Відвівши Крутояра вбік, комісар неголосно сказав:
— Вам залишається тільки помиритись зі мною, сеньйоре професор.
— Я не бачу підстав для сварки.
— Слухайте, досить грати комедію. Ви виконуєте місію, яка не личить вам. Ніхто не виправдає вас. Представник нейтральної країни в ролі розвідника.
Професор скривився, немов від зубного болю.
— Це просто ідіотизм! Ніякий шантаж вам не допоможе, добродію… Та й зрештою, чого ви хочете від нас?
— Сеньйоре професор! — підвищив голос до загрозливого тону комісар Олів'єро. — Я хочу знати, кому і яку ви несете звістку від Ернестіни Коельо? Нікому? А-а, ви навіть не бажаєте розмовляти! Що ж, тоді я змушений буду затримати вас. Так, так, тимчасово, звичайно. До зустрічі з полковником Бракватістою. Але запам'ятайте, професор: із рук полковника ще не виривалася живцем жодна людина. У вас є кілька годин, щоб обдумати все. Чуєте? Кілька годин, сеньйоре професор!
Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індієць ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і просив:
— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.
Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: «Тікай! Твій брат урятує тебе». І вони побігли прямо в ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індійці ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.
Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…
