Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у високій кроні. По всьому тілу молодого індійця розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації, йому було просто страшно.
Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір'я ранчо?
Раптом індієць упав на землю і забелькотів: — Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені тауліпанг Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми і двох оленів. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!
Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.
— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.
Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він вже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає чорних індійців, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.
Чудний цей Олеау! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще. Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли. Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну та хай говорить — так їм веселіше йти.
І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі виводки.
Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.
Олесь першим не витримав:
— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.
Індієць лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.
— Ляжемо тут, Олесау, — сказав індієць, вкладаючись на жовті мохи.
Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…
Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець втратив свідомість.
Коли він прийшов до пам'яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв'язаний.
— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.
— Я тут, — сумно озвався індієць, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.
Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індійців, про яких йому доводилося чути стільки жахливих речей. Апіака переслідували їх по дорозі до лісу. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не жаліли ні дітей, ні жінок…
Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатись із своїми бранцями.
— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.
— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв'язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.
Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.
Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.
Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індійців. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, помальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.
Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості. Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.
Один із них присів навпочіпки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених чи може…
