У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов'язані з цим чародійним намистом.
Ганкаур підвищив голос:
— Хто дав тобі амулет?
Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.
Індійці-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.
— Значить, це ти, сеньйор, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.
Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…
— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.
— Так, так, амулет, великий вождь. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій син Саук'ято за те, що я врятував йому життя.
— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйор. Мій син Саук'ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.
Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже вважав себе врятованим. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце швидко застукотіло в його грудях, по всьому тілу розливалася млість.
Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук'ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.
Олесь подався вперед. Саук'ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.
— Це Саук'ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.
— Саук'ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук'ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйор. Саук'ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.
Холодний піт вкрив Олесеве чоло.
— Твоя правда, вождь. Саук'ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук'ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождь. Вона скаже те саме.
Ганкаур скупо посміхнувся. Він був задоволений відповіддю юнака.
його посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.
Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з ношів, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку.
За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку, ніби підлітка.
Він стояв й отетеріло дивився на неї.
— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.
Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слава.
— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?
— Мою руку?
— Твою руку… П'єтро!
Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло. Він тихо спитав:
— Хто тебе навчив говорити дивне ім'я? Може, ти почула його від комісара?
Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась із П'єтро.
— Про кого ти кажеш?
— Про Себастьяна Олів'єро…
— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім'ї, але бог покарає його.
Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.
Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:
— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П'єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.
Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою. Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?
— Коли ти був маленьким, П'єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.
Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам'янілий. По його щоці котилася скупа сльоза.
Індійці, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.
Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:
