На більшість запитань відповідає лише комбат, підполковник Сергій Петрович Мельничук, якого тут називають Петрович. Батальйон почали формувати, як партизан, — в лісах. Більшість становлять мобілізовані Міністерством оборони добровольці. Попри босяцький вигляд, усі вони є офіційно військовослужбовцями. (Ця заява Мельничука потім виявиться неправдою: багато «айдарівців» ніяк не оформлені й станом на початок 2015-го. —
Після інтерв’ю та екскурсії по території мене годують юшкою в казармах.
— Говорят, голодные мы. А кормят хорошо, — каже луганчанин Коля, якому вже за сорок. — И оружие есть. Ты ж сам видел. У меня даже шайтан-труба лежит, — так він називає ручний зенітний комплекс.
— «Голі-босі», говорят, — згадав я тьотю Любу.
— Босі, это да. В своем ходим.
Коля, колишній помічник депутата Олега Ляшка, просив іще переказати:
— Напиши, Ляшко — п***с. Обещал нам бронежилеты и про***зделся.
В якийсь момент спрацювала одна з «розтяжок» навколо території — зі свистом і вибухом у повітря злетіла світлошумова граната. Іван зразу хапає бронежилет, вибігає. Потім усі заметушилися: граната підпалила смугу сухої трави. Бійці сперечаються: одні кажуть, треба гасити, інші — само згасне. Зрештою, таки погасили.
Усе це нагадує партизанську армію Ковпака, плюс мобільні телефони й мобільний інтернет.
Я був у батальйоні ввечері. Всі були тверезі, всі слухали накази Мельничука та командирів взводів. Комвзводу просив дозволу вийти по продукти.
— А ты послушаешь, что о нас местные говорят, — проводжає мене Іван.
Г**но на цідилці
Як і належить партизанам, у 24-го батальйону — непрості стосунки з місцевими. І це, вважайте, на відміну від Ковпака чи УПА, вони не змушують нікого ні розселяти їх, ані годувати. Лише їздять у місто по продукти й виконують завдання.
— Ходили тут по селу з автоматами, — жаліється бабуся в По-ловинковому. — А у нас діти в школу ходять.
— Ходять зі зброєю, а хто вони такі? Свої? Не свої? — жаліється дівчина на автобусній зупинці.
— Та это армия наша, которая нас бережет, — саркастично каже хлопець на «Жигулях», який підвозить мене через КПП. У хлопця на дзеркалі — велика георгіївська стрічка. Демонстративно. Він каже, що у Старобільську всі — за Росію. — Иногда бережет, а иногда сама и стреляет.
Весь Старобільськ насторожений через кілька випадків, що сталися за день до мого приїзду. Центральні ЗМІ показали події тут як «стрілянину з боку сепаратистів», через що у Старобільську навіть проукраїнські городяни тепер не вірять центральним ЗМІ.
З показів свідків з усіх сторін: кількадесят умовно проросій-ських старобільців заблокували військову техніку (два КамАЗи). Кількадесят умовно проукраїнських — різниця між ними в кілька градацій сірого — пробували вмовити своїх кумів-сватів-знайомих попуститись. І тут приїхали «партизани» з Половинкиного, заарештували чотирьох найактивніших «сепаратистів». Підполковник Мельничук організував у ковбасному цеху імпровізовану гауптвахту. Гірше те, що під час стрілянини бійці Мельничука поранили одного з місцевих «сепаратистів» у ногу. Вони самі ж потім занесли його в карету «швидкої допомоги».
— Це махновщина! — каже мені умовно проросійський таксист Влад, який був свідком. — Чому в піонертаборі стоїть нормальна армія і проти неї слова ніхто не скаже?
Того таки вечора стався ще один випадок: на блокпосту чи то через непорозуміння, чи через страх водій машини, місцевий циган, почав тікати — йому вслід зарядили чергою й поранили. Гірше, що з водієм була вагітна жінка. Її також поранили. В батальйоні стверджують, що до цього випадку вони не мають жодного стосунку, але місто вірить у протилежне.
Навіть координатор Євромайдану Володимир Григоренко, який повністю підтримує батальйон, каже:
— В умовах, що склалися, доречною буде передислокація батальйону.
Місцевим не подобається й сам босяцько-анархістський вигляд батальйону. Там ображаються: Міноборони не виділяє їм достатньо обмундирування.
Попри конфлікти з окремими батальйонами, місцеві — незалежно від політичних переконань і градацій сірого — побоюються відведення української армії.
— После выборов армию отведут, а мы тут уже враги ЛНР, — прогнозує мер Сватового.
Абсолютно незалежно одні від одних упродовж цих днів півдесятка людей згадували фільм «Весілля в Малинцівці», а саме знаменитий епізод із шапками: «Опять власть меняется». Про цей епізод говорили дуже різні люди в різних місцях — від голови однієї з виборчих дільниць і актора Валерія Немушенка й до дядька з вусами на вокзалі, який матюкався на «Сомалі, б**дь» у регіоні.
— Им сейчас надо показать, что выборы прошли, — каже таксист Влад у Старобільську. — А потом они армию отведут, и привет, свадьба в Малиновке. Сюда придут ЛНРовцы, и мы для них уже враги. А куда нам деться? Мы тут останемся, как г**но на цедилке.
О том, как (не) голосовал Донбасс
