Тоді зам по МГБ запропонував співпрацю з Ше№"№8 — до речі, одні «аналітики», які мене допитували, самі раніше відсиділи, а потім перейшли на той бік.
«ФСБ ты не нужен, Украине ты не нужен — так не хочешь ли ты, мальчик, поработать на ^еКешэ, будешь нашим королем. Мы тебе хорошо заплатим». До питання, «насколько хорошо», ми не дійшли, бо я кажу: «Подумайте сами. Ну, кто поверит мне? Давайте не будем этого делать». — «Но ведь украинская сторона отказывается тебя менять». — «Так не надо меня менять — отпустите меня. Я не воевал, я не убивал».
Це не справило на нього враження, відвезли мене назад в «Ізоляцію» й утримували ще кілька тижнів — у значно жорсткіших умовах. Припускаю, що їм не сподобалася моя відмова співпрацювати.
Я оголосив голодування. Це багатьох дратувало.
«Вы же понимаете — молодая республика»
«Ізоляція» була поєднанням тюрми й бази для бійців. Коли базу почали згортати — ми сподівалися, що згорнуть і тюрму.
Коли мене нарешті звільняли, то звільнили майже всю камеру. Нас вивели начебто на шмон. І тих, хто довго перебував, посадили у військовий мікроавтобус і повезли в колишнє КРУ, де було МГБ.
Людей почали допитувати. Мене останнього. Це була та сама женщіна-вамп, керівниця слідчого управління МГБ.
«Я вас уже допрашивала. Ничего на вас найти не удалось. Такая произошла ошибка. Но вы же понимаете — молодая республика. Мы вот приняли уголовный кодекс...»
Я почав ставити їй запитання. Це перетворилося ледь не на інтерв’ю. «А суд, может, у вас когда-нибудь возникнет? А то сорок восемь дней — что значит ошибка?»
«Вы же объективно освещайте то, что здесь происходило». Я: «Канэшна!»
У нейтральній зоні
Я кажу: «У мене тут нікого немає. Ви мене відпустите з тим самим українським паспортом — як я перетну блокпости?»
«Мы вам предоставим конвой». Я не хотів конвой
«Ну хотите, есть местные, они проходили по делам и о вас спрашивали». Знайшов телефон місцевої людини, яка допомагала міжнародним журналістам у Донецьку. Людина була дуже здивована й не була впевнена, що це я. Вона поставила мені кілька запитань, ідентифікувала мене. Через 5 хвилин передзвонила й погодилася під’їхати.
Це був вечір. Я вийшов на вулицю. Зв’язався з родичами, друзями в ОБСЄ, друзями — іноземними журналістами. З’ясувалося, що один із них перебуває в Донецьку. Для мене винайняли квартиру. Наступного ранку привезли в готель до журналістів, ми порадились і вирішили, що в супроводі іноземних журналістів і водночас із конвоєм МГБ є реальний шанс виїхати.
МГБ погодилось — і вже через 20 хвилин ми їхали.
На обох блокпостах нас ретельно перевірили, бо ці блокпости тримали інші підрозділи, з якими в МГБ були сутички. Але все спрацювало. Через півгодини ми були в нейтральній зоні.
Сергея Захарова, художника, скрывавшегося под псевдонимом Мурзилки, из плена выпустили только в середине сентября. Точную дату он не помнит, как не помнит и то, сколько дней он провел в заложниках у боевиков Донецкой народной республики.
В Киев он приехал только на днях — заканчивал в Донецке какое-то важное дело, рассказывать о котором не хочет.
47-летний широкоплечий мужик с мальчишеским темным каре сидит передо мной в кафе на Крещатике и совершенно ничего не заказывает. Сергей ничуть не похож на того лихого парня, которого многие из нас представляли поначалу, когда первые карикатуры на ДНР появились на улицах его родного Донецка.
Никто тогда еще не знал, кто оставляет эти остроумные и едкие «приветы» боевикам ДНР и какую цену ему придется за это заплатить.
— Ну а как еще художник может выражать свое неприятие? — говорит Захаров. — Стритарт — это самая быстрая форма для отзывов. Было приятно, когда мы разместили первые работы и потом видели, как люди показывают на них пальцем, фотографируются на фоне... Реакция была мощная.
Захаров радуется тем первым успехам, как ребенок. До того как создать проект «Мурзилки», в художественной среде он, в общем-то, был никем — занимался дизайном интерьеров, иногда выполнял заказы на художественные работы. Придумав «Мурзилки», он стал героем. Интервью с ним хотели заполучить украинские и иностранные журналисты, с ним желали сотрудничать арт-институции. Стал таким художником № 1 в Донецке, о чем наверняка никогда не помышлял.
Идея уличных карикатур зрела у художника с весны, когда в Донецке только появились люди с оружием и черно-сине-красными флагами. Ему захотелось отрефлексировать происходящее, которое ему, как и многим дончанам, совсем не нравилось.
