Дорога тривала недовго, але Маріці вже не вистачало повітря і вона почала втрачати свідомість. До свідомості її повернув удар об землю, ганчірку було жорстоко здерто. У місячному світлі вона побачила обличчя свого переслідувача. Від страху дівчина застигла. Це був той напівкровний калмик або татарин, якого звали Кара. Ім’я йому підходило – він видавався чорнявим. Не просто чорним, а його зіниць виглядало пекло. Чорне, морозне пекло без сліду вогню.
– Вдалась мені, суко! - прогарчав він. – Скоро ти будеш вити від насолоди і болю, навіть не знаючи, що є чим!
Маріка почала руками та п’ятами рвати траву, намагаючись відповзти якомога далі. Кара коротко розсміявся.
– Візьму тебе собі, — хрипко оголосив він. – Зараз я буду володіти тобою як людською жінкою, а коли прийде повний місяць, я зроблю з тебе справжню вовчицю.
Дівчина не розуміла, про що говорить вовкозак, та і не хотіла розуміти, лише відчувала, що на неї чекає щось жахливе, набагато гірше того, що її ось-ось зґвалтує смердючий вояк.
– Ні, ні, — повторювала вона, все ще відповзаючи. Маріка знала, що це нічого не змінить, вона не зможе втекти чи вблагати насильника, але не могла просто застигнути на місці й чекати своєї долі.
Вона думала, що чоловік кинеться на неї, розірве її блузку, схопить її набухлі молоком груди, а потім спробує розчавити її губи в насильному поцілунку. Колись Василько, син коваля, намагався зловити її біля копиці сіна. Вона вирвалася, втекла додому, а потім Василька побив спочатку Вано, потім його рідний батько і, нарешті, Сергій. Тут же вона була віддана на поживу хтивості, і ніхто не міг її врятувати.
Однак Кара не мав наміру пробувати звичайні залицяння. Він кинувся до неї, підняв і повернув до себе спиною.
– На коліна! – наказав.
Маріка безсило борсалася в його хватці.
– На коліна! – повторив він, а потім вдарив її кулаком по шиї.
Світ закрутився, і мимоволі дівчина впала на коліна. Вона відчула, як Кара підняв їй спідницю, а потім… Тоді був жахливий біль, пекучий і тупий водночас. Вона знала, що вовкозак різко рухається всередині неї, але навіть не відчувала цього. Як він і казав, біль став її частиною, але Маріка також відчувала щось більше, якесь дивне, дике й чуже задоволення, нерозривно пов’язане зі стражданням. Вона голосно закричала, а ґвалтівник гортанно розсміявся.
– Ти в порядку, сучко? – його голос нагадував гарчання. — Я ж казав, що все буде добре!
Маріка хотіла відповісти, попросити його перестати, пожаліти її, але слова застрягли в її горлі, приглушені болем і насолодою. З горла Кари прозвучав вий кинутого у пекло.
– Досить! – пролунав різкий голос. — Кара, досить, або я тебе вб’ю!
Біль, змішаний з небажаним задоволенням, раптово закінчився. Маріка, вивільнившись з залізної хватки, важко впала на бік, підтягнула коліна, засунула руки між стегон і завмерла, не рухаючись. Голоси долинали до неї ніби з великої відстані.
– Що ти робиш, дурню? – Міхей тримав Калмика під прицілом.
– А яке тобі діло до цієї самки? – Кара, все ще розпалений хіттю, ладен був кинутися на суперника, незважаючи ні на що.
– Мені вона не потрібна. Але Грегорій дав їй час до ранку. Якби вона не сказала, де її хлоп, ти б, напевно, її дістав. Не міг витримати?
Кара засміявся.
– Я не міг. Ти не знаєш, що це таке?
– Не знаю. Я не такий, як ти, щоб весь час бути в хіті. А тепер покинь її та йди геть, приблудо.
– Вона моя! Мені отаман пообіцяв, що... — Калмик смикнувся, але завмер, бо пістоль не ворухнувся, зате блиснуло лезо широкого ножа.
– Я прострілю тобі коліно, а потім каструю, — попередив Міхей. – Ця жінка досі належить нашій ватазі і всій січі, а не тобі.
– А от знай, що мені, — переможно вигукнув Кара. – Перш ніж ти мене перебив, я встиг наповнити її своїм насінням! Це вже моя вадера[1].
Міхей подивився на Маріку, що зіщулилася, а потім перевів погляд на вовка.
– Не має значення. Іди геть, кажу. Рада все вирішить. Про твою долю теж. Ми прийняли тебе, впевнені, що беремо доброго воїна. А ти звичайний негідник, гірший за людину.
– Краще пильнуй свого Кирила!
З цими останніми словами Кара скочив. У лівій руці він тримав вузький кинджал, цілячись у горло супротивника. Здавалося, він повністю застав Міхея зненацька і не мав сумніву, що зараз лезо проріже шкіру й пустить кров. Однак, це йому лише здавалося. В останню мить вовкозак відступив, відкинувся назад, на волосок пропустивши смертоносний клинок, і одночасно вдарив прикладом рушниці в спину нападника, що пролітав повз нього.
Кара зі стогоном упав на землю й мляво покотився. Він спробував підвестися, але Міхей без спішки підійшов і точним ударом ноги збоку в голову збив Калмика, заставивши того знепритомніти. Той упав, розкинувши руки. Міхей повернувся до Маріки.
– Встань, — сказав він.
Дівчина навіть не поворухнулась. Міхей легко знизав плечима, без усілякого зусилля підніс її і закинув на плече. Маріка боялась навіть затремтіти. Невже і цей побажає її посісти? Спомин про болісну насолоду все ще палав в нижній частині її живота.
Розділ 2