Сергій сухими очима дивився на руїни, що залишилися від невеличкого селища. З першого ж погляду він зрозумів, що розправу вчинили не звичайні нападники – ординці чи вороже налаштовані козаки. Вони прикрасили б ворота повішениками, насадили б голови вбитих на палі, а якби жертвам лише випотрошили нутрощі, як це було зроблено тут, то на тілах не залишилося б слідів іклів.

Він зціпив зуби, щоб втримати зойк. Тут були всі – сліпий на одне око коваль, його сини й доньки; Прокоп, знавець гусел і цілитель, який нібито зміг вилікувати навіть глаукому, що краде зір; його молода дружина, німа жінка, яку повернули з якогось походу на мультанську сторону[2], чорноволоса волошка з дивовижними зеленими очима; родина кульгавого Марчука, найчисельніша в селі, яка завжди бажала панувати і керувати... Був тут і старий Вано Бараньчук, були всі, крім Маріки та дитини.

– Вони, мабуть, взяли її в заручники», — сказав сотник Гринька, що стояв поруч із Сергієм. Його звали Шпаком за темне волосся переплутане з сивиною. Гринька був лише трохи старший за свого супутника, але тяжкі негаразди долі залишили відбиток не лише на його голові, а й на його зморшкуватому обличчі. Під час польсько-козацької війни він спочатку був на боці польського короля, але коли князь Вишневецький вчинив обидві розправи над беззахисними селянами, він з усім своїм загоном втік до Хмельницького. Його високість Єремія віддячив йому за зраду тим, що вирізав родину Гриньки і все село. То ж він прекрасно розумів приятеля і всім серцем відчував його біль. – Принаймні, ти знаєш, що вони живі.

Погляд Сергія був таким, що Гринька відступив на півкроку.

– Вважаєш, що це краще? – прохрипів хорунжий. — Це вовки, а не татари. Вони беруть полонених не щоб продати їх чи до роботи запрягти, а щоб перетворити на таких же звірів, як вони самі.

– Може, вони хочуть змусити тебе залишити їхні ватаги в спокої?

Сергій похитав головою.

– Ти коли-небудь був у січі вовків? – запитав він.

– Ні. Небагато було таких, що там гостювали.

– А я там був. На початку бунту гетьмана Хмельницького, коли ми намагалися їх стягнути на свій бік. Старий Грегорій запросив мене в гості, щоб засвідчити власні мирні наміри. Їхня січ не така, як наша. У нас тільки хлопи збираються, коли ми хочемо щось зробити, в похід виступити, почати війну. У вовків січ — це щось на зразок наших великих укріплених сіл. Вони не мають однієї найголовнішої назви, як у нас, але так називають кожне своє більше поселення. До баб на хутори не їздять, ті завжди з ними, діти там теж між хатами бігають. Для них січ - це все життя, а не тільки військовий табір. Серед них не знайдеш ні полонених, ні рабів. Вовки не такі, як люди, вони не хочуть викупу, не жадають багатства, вони цінують тільки хоробрість, а найбільшим добром є добро всієї січі і кожної окремої ватаги. Не вірю, що вони викрали Маріку та Гальшку, щоб зробити з них вовчиць... Не знаю, чому вони це зробили, вони повинні були вбити їх! Хіба що… — Він на мить замовк, а потім глухо додав: — Хіба що хочуть з неї витягти, де мене можна знайти. Або…

Шпак довго мовчав, а потім запитав:

– Йдемо за ними?

– Ні! – скрипнув зубами Сергій. – Якщо її взяли, то власне цього і хочуть!

– Не бажаєш врятувати дружину і дочку? – здивувався Шпак.

Хорунжий раптом підскочив до нього, схопив його за вилоги і притиснув до свого обличчя.

- Я хочу! - прохрипів він. — Ти навіть не знаєш, наскільки! Але не знаю, чи залишився хто, кого рятувати?! Може, моя кохана вже вовчиця, а дитину вбили, бо навіщо їм таку маленьку ростити? Я знаю одне, ми не маємо робити те, що вони від нас хочуть!

Гринька Шпак дивився в очі отамана, сповнені страшного страждання. Він думав, що знає, скільки це рішення коштувало Сергію, а може, ні? Одна справа втрачати сім’ю і бачити трупи близьких, а зовсім інша – не знати про їхню долю, яка може виявитися гіршою за смерть.

– Що ти тоді хочеш робити?

– Те, що нам наказали. Ми їдемо на Волощину, щоб нагадати Лупулу, якими докучливими можуть бути козаки, якщо їх дратувати. Для мене Маріка і Гальшка мертві, і відтепер так має бути для всіх. Скажи людям, що якщо хтось згадає мені про те, що ми тут застали, я вб’ю його на місці, як скаженого пса!

– Як накажеш, отамане.

Шпак відвернувся, не бажаючи дивитися на згарища.

– Гринька, – зупинив його Сергій.

– Так?

– Якщо зі мною щось трапиться… — отаман проковтнув слину. – Якщо мене не буде, виконай завдання так, ніби я був поруч і сам віддавав накази.

– Звичайно, як же інакше! Але оскільки ми йдемо не за вовкозаками, а лише до волохів, то тобі нічого не може статися.

– Але якщо... Пообіцяй мені, що ти мене не підведеш.

– Обіцяю, — твердо відповів Шпак. Коли людину охопило божевілля, спало йому на думку, не варто цьому протистояти. Хай хорунжий засне спокійний, якщо не за долю своїх близьких, то хоча б за цей виступ.

Костенко кивнув, не дивлячись на Гриньку.

– Хто... - пробурмотів він.

– Що кажеш, отамане? – нашорошив вуха Шпак.

– Розмовляю сам із собою, друже. Думаю, хто зрадив мене, відкрив вовкам, де шукати моїх.

Перейти на страницу:

Все книги серии Вовкозаки

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже