— Гаразд, — мовив Маккенна. — Як тримається Ільза?
Почувши її ім’я, Нейтан відчув легкий укол.
— Не дуже добре.
— А ваша мама?
— Теж не дуже добре.
— Що ж. Скажіть їм, що я подзвоню. А ви, хлопці... — Маккенна повагався. — Як ви самі? Важко, мабуть, о цій порі року. Стрес з усіх боків. Ви тримаєтеся?
Нейтан розумів, що саме він питає. «Чи не відчуваєте спокуси просто піти собі в нікуди?»
— Думаю, все нормально, — сказав він, коли ніхто не відповів. — Ну, зважаючи на обставини, нормально, наскільки це взагалі можливо.
— І ви же знаєте, що завжди можете подзвонити мені або Стівові в клініку. Навіть якщо просто захочеться потеревенити абощо.
Вони слухняно кивнули.
— Добре, — мовив Маккенна й жестом покликав Нейтана. — Ходімо зі мною. У мене в машині інформація, яку я маю вам передати.
Нейтан рушив за ним униз схилом, і вже в поліційній машині Маккенна заліз у бардачок. Дістав звідти жменю карток.
— У таких випадках я зобов’язаний роздати вам оце.
Нейтан узяв картки. Це були телефонні номери й веб-сайти — лінія довіри запобігання суїцидам і благодійна організація психічного здоров’я.
Маккенна ніяково спостерігав за ним.
— Ще щось? — запитав Нейтан.
— Слухай, приятелю. Це були не нападки. Ну, що ніхто не повідомив про машину. І я хотів сказати, що ти зазвичай об’їжджаєш містечко стороною...
— Ага. Вибору-то я не маю, правда?
— Ну, це неправда. Ти маєш вибір. За ці роки ти міг би приїхати і влаштувати скандал, але ти вирішив так не робити, і я ціную це.
— Радий, що бодай хтось цінує.
— І я знаю, ти кажеш, що уже звик, але якщо ти після всього цього відчуєш, що стає надто важко і що ти можеш... — Маккенна не договорив.
— Накласти на себе руки, як Кем?
— Ну, приблизно. Слухай, якщо відчуєш, що все погано, то знай, що можеш за потреби приїхати в місто.
Нейтан кивнув. Маккенна нормальний. Те, що сталося, не його провина — нічия провина, крім як Нейтанова, — і Маккенна був у тому інциденті об’єктивний, наскільки це можливо. Нелегко бути єдиним копом в околиці. Він за можливості замовляв за Нейтана слівце, намагався наводити мости. Не його провина, що це не допомогло.
— Дякую, приятелю, — сказав Нейтан. — Мені й на самоті непогано.
— Я чув, коли прийшов заклик до пошуків Кемерона, в тебе була вимкнена рація.
— То й що?
— Я думав, ми про це вже говорили.
Нейтан не відповів.
— І це вже не вперше.
— Не знав, що є закон, який зобов’язує тримати рацію ввімкненою.
— В наших краях це майже як закон. Не випендрюйся, — сказав Маккенна. — Хай там як, слухай, не соромся гукнути на допомогу, як раптом що.
— Ага. О’кей.
Більше начебто не було чого сказати, тож Нейтан почекав, поки Маккенна сяде в поліційну машину й поїде геть. Проводжав її поглядом, поки вона не поменшала, а тоді повернувся на схил до інших.
— Що це таке? — запитав Зандер, дивлячись на картки в його руці, й Нейтан роздав їх. Баб закотив очі.
Гарі задивився на захід, начепивши на обличчя звичну маску.
— Хочу поїхати додому путівцем. Зупинитися дорогою біля могили.
— Там нема на що дивитися, — мовив Баб.
— І все одно, — зронив Гарі. Він заховав картку з телефоном довіри в кишеню, зауважив Нейтан.
Усі подивилися на Кемеронову машину.
— Хто хоче відігнати її назад? — запитав Баб, і повисла мовчанка.
— Ми це зробимо, — сказав Нейтан, глянувши на Зандера, і той кивнув.
— Гаразд, — розвернувся Гарі й почав спускатися схилом до машини. — Не відставайте. На той раз, якщо у Кема справді виникли проблеми з двигуном.
— Не хвилюйтеся.
Ясно було, що ніхто з них у це не вірить.
Баб пішов за Гарі вниз, а Нейтан відв’язав поліційну стрічку від дверних клямок Кемеронової машини й заліз усередину. Водійське сидіння було витерте до гладкого; Нейтан опустив руку на важіль і посовав сидіння назад-уперед, обираючи найкращу відстань до педалей. Їхні контури були незвичні — їх розтоптував брат, а він значно тендітніший. Нейтан почав налаштовувати дзеркальце заднього огляду й побачив у віддзеркаленні власні очі. Вони були так схожі на Кемові, аж він відвів погляд.
— Гарі знав, де повертати, — почувся з пасажирського сидіння тихий голос Зандера.
— Що?
— Він знав, — Зандер кивнув на машину Гарі. — Коли ми їхали сюди. Він знав, який проїзд веде до Кемової машини.
— Бо Баб йому сказав. Я сам чув.
— Ні. Баб гукнув, коли Гарі вже й так починав повертати.
— Ні, — Нейтан спробував усе пригадати. — Він гукнув раніше.
Чи так це було? Він тої миті настільки поринув у власні думки, що не звернув уваги.
— Хай там як, Гарі знав, де буде машина. Йому ж розповіли.
— Знаю. Але ми з тобою теж знали вчора, а все одно проскочили. Другого разу, коли везли того копа, ми навіть приїхали сюди з Бабом — і все одно проскочили. Звідки Гарі знав, у який саме проїзд звертати?
— Він знає цю місцевість як свою долоню. Знає краще за всіх. Він би легко вгадав.
