Коли Нейтан нарешті приїхав, Ліз уже поклали в «швидку». Чергував Стів Фіцджеральд, тоді молодший, і він відкликав Нейтана вбік, щоб пояснити ситуацію. Карл досі лишався затиснутим у машині, але вже можна було не квапитися його діставати. Він давно помер. Проте помер не швидко й не безболісно, як згодом Нейтан випадково підслухав слова Стіва, який шепотівся по рації з диспетчером. Якби хтось зміг здійняти тривогу раніше, чоловік, може, й вижив би.
Усередині «швидкої» Ліз, закутана в ковдру, була майже невпізнанна під кіркою почорнілої крові.
«Їй пощастило, — сказав Стів. — Житиме».
Нейтан подивився на маму, напівсвідому й побиту, і подумав, що вона зовсім не схожа на людину, якій пощастило. А тоді він зазирнув у покручену груду металу, що лишилася від машини, й відтоді завжди їздив на кілька кілометрів повільніше, ніж потрібно.
Почувши, як Гарі крекнув, Нейтан глянув на нього. Вираз обличчя Гарі не змінився.
— З вами все гаразд?
— Так, — озвався Гарі. — Просто пригадав той раз, коли ви з Кемом у дитинстві втекли на могилу скотаря. Пам’ятаєш?
— Так, звісно.
Зандер нахилився вперед.
— Про що це ви?
Гарі глянув на нього у дзеркальце.
— Ти ніколи не чув цієї історії?
Зандер похитав головою. Гарі зиркнув на Нейтана, і той знизав плечима.
— Не збирався я йому розповідати. Це ж була жахлива дурість.
— Ага. Дурість, — мовив Гарі. — Але ж ви були ще діти. Скільки тобі було — років дванадцять?
— Одинадцять. А Кемові дев’ять.
На згадку про те, як братові запорошені ноги стирчали з-під набитого наплічника, у Нейтан всередині все перевернулося.
— А навіщо ви тікали? — поцікавився Зандер.
— Бозна. Не пам’ятаю, — збрехав Нейтан. Він відчував, що за ним спостерігає не тільки Зандер, а й Баб. — І для протоколу: ми тікали зовсім не на могилу скотаря. Це була технічна зупинка дорогою до міста.
Вони напакували наплічники й виїхали верхи задовго до світанку. Нейтан не був певен, на що вони сподівалися в місті. На щось краще. Але у них був план, він пригадував. Вони багато разів усе обговорювали, і деякі деталі Нейтан пам’ятав ще й сьогодні. Просто не хотів їх розповідати.
— То що сталося? — запитав Зандер.
— Для початку, далеко їм від’їхати не вдалося, — мовив Гарі. — Їхній тато здогадався, що саме вони замислили, приблизно за п’ять хвилин по тому, як виявилося, що вони зникли. Ми поїхали туди машиною, зупинилися біля могили й чекали, поки вони випірнуть з-за гребеня, — Гарі глянув на Нейтана. — Пам’ятаєш це?
— Ага. Пам’ятаю.
Оте відчуття, коли він побачив двох чоловіків, які вже чекали...
— І що було далі, коли ви їх знайшли? — запитав Зандер.
— Ми їх забрали й відвезли назад додому, — сказав Гарі. — Коней тримали за повіддя через вікно, й ті учвал бігли поряд з машиною.
— Тато розсердився? — почувся з заднього сидіння голос Баба. Це він уперше заговорив, відколи вони виїхали.
— Ага, — відповів Нейтан, не озирнувшись на нього. — Ага, розсердився.
— Можу уявити.
Атмосфера в машині поважчала, й усі замовкли. Нейтан побачив попереду кам’янистий схил. Уже недалеко.
Тоді їм з Кемом так не здавалося, але їм пощастило, що їх знайшли і забрали, подумалося Нейтанові. В таку пору року було б диво, якби вони дотягнули до ранку, навіть з усіма припасами. Небезпечний сезон. Нині він знав, яку дурість упоров. Правила в цій глушині можуть здатися брутальними, але вони писалися кров’ю. Он спитайте Кемерона... Нейтан не додумав думку, бо голова сіпнулася. Це Гарі натиснув на гальмо, в той час як Баб гукнув із заднього сидіння:
— Повертайте отут.
Нейтан подивився на скелі й на майже невидимий проїзд між ними. Приїхали. Почув, як на задньому сидінні посовався Зандер, і глянув на нього в бічне дзеркальце. Син спостерігав за Гарі з дивним виразом на обличчі.
Першою на очі потрапила поліційна машина, припаркована біля підніжжя схилу. Кемеронова автівка досі чекала нагорі, саме там, де вони її і покинули. Сержант Гленн Маккенна стояв поряд з нею, і коли вони рушили до нього, підніс руку.
— Легко знайшов? — кивнув Нейтан на «ленд-крузер».
Маккенна кивнув.
— Якщо їхати з міста, її трохи видно, недовго. Якусь хвильку, на підйомі дороги, де кінчається твоя земля, Нейтане.
— Справді?
— А ти хіба сам її не бачив?
— Я тою дорогою не їжджу, — Нейтан подивився сержантові прямо в очі. — Вона веде тільки в місто.
Маккенна витримав його погляд.
— І то правда. Слухайте, вибачте, що не зміг приїхати вчора. Як вам інший офіцер?
Нейтан і Баб обмінялися поглядом.
— Нормальний, — відповів Нейтан.
— Я чув про нього гарні відгуки, — мовив Маккенна й, нахмурившись, кивнув на дверцята машини. — Я гадав, вони були відчинені.
— Так, були, коли ми знайшли машину, — простягнув йому ключі Нейтан. — Він їх замкнув.
— Навіщо?
— Раптом хтось опиниться поблизу.
