— Поки не сталося оце, ясна річ, — провадив він. — Гленн в обід побачив цей запис, довідався всю історію від Метта й вирішив зателефонувати нам і спитати, чи не говорить нам про щось ім’я тої жінки.
— Досить уже зберігати кляту інтригу, приятелю, — мовив Нейтан. Ліз розглядала дошки підлоги, а Ільза задивилася в ніч.
— Це була Дженна Мур.
— Чорт, — видихнув Нейтан. Він понад двадцять років не чув цього імені, й довелося добряче попорпатися в пам’яті. Заховане й запорошене, воно випливло з глибини років і стало на своє місце у Нейтана в голові, і на той час це ім’я не просто йому про щось говорило, а волало, як сирена.
У Леманові гори їхали на світанку. Нейтан сидів за кермом, Баб — поряд з ним, а Зандер — на задньому сидінні.
Піднімалося червоне сонце, сліпучо відблискуючи позаду машини, і Нейтан поправив дзеркала. Їхали на захід, в напрямку пустелі, й над ідеально рівним обрієм височіло безмежне небо. Заки дісталися краю і повернули на північ, стало видно дюни: велетенські піщані пагорби, що тягнулися з півночі на південь на сотні кілометрів.
Перед виїздом Зандер допоміг Нейтанові забрати з Кемеронової машини інструкції з ремонту ретранслятора. Всі інструменти теж були там. Якщо Кемерон узагалі не збирався їхати до вежі, то добре постарався приховати цей факт.
Не встиг будинок зникнути з очей, як Зандер перехилився вперед із заднього сидіння.
— То що за історія з жінкою, про яку всі перешіптуються?
Видко, йому давно свербіло спитати, і нічого дивного. Напередодні ввечері всі швидко забули про вечерю, щойно Нейтан вийшов на веранду до Ільзи, Гарі й Ліз, і вони пошепки по колу товкли одне й те саме. Незабаром з сітчастих дверей вистромилися маленькі голівки Ло і Софі — подивитися, що відбувається, а за ними й Зандер.
Ільза квапливо загнала дітей назад, начебто щоб укласти їх спати, й уже не повернулася. Нейтан похитав головою до Зандера, мовляв: не зараз, приятелю, і хлопець неохоче відступив. Ліз на негнучких ногах, з червоними очима, зрештою без слова пішла в хату. В нічному повітрі поплив тихий плач. Нейтан не мав певності, хто саме плаче. Вони з Гарі розмовляли, поки не прийшов час вимикати генератор, а потім Нейтан багато годин пролежав на канапі без сну. Від ранкового світла очі були мов піском засипані, й він потер їх кісточками. Стало ще гірше.
— Дженна Мур, — сказав Баб з пасажирського сидіння. — Ось через кого вони всі переймаються.
— А ти в ті часи багато про неї чув? — спитав Нейтан. Баб тоді був ще маленький. Нейтан прикинув, що йому мало бути років сім, коли все це трапилося.
— Подеколи, — знизав Баб плечима.
Нейтан усвідомив, що і Баб, і Зандер очікувально дивляться на нього. Попереду на дорогу ступила корова й помалу рушила на другий бік. Нейтан пригальмував, пропускаючи її, але вона стала посеред дороги як стій і обернула голову подивитися на них. Нейтан зупинився й почекав, потім натиснув на клаксон. Корова не зрушила з місця, тільки повільно кліпала.
— Господи. Я на хвильку.
Поставивши машину на ручне гальмо, він вистрибнув на дорогу й помалу пішов до тварини. Цього виявилося достатньо, щоб зрушити її, а за нею пішло й невеличке стадо, яке чекало на тому боці. Нейтан автоматично оцінив корів поглядом. Вони здавалися здоровими і вгодованими.
Кемерон... тобто Баб, Гарі чи хто там ще, швидко виправився він, зможуть продати їх без проблем, коли прийде час.
— Отож, — нетерпляче мовив Зандер, нахилившись уперед, коли Нейтан повернувся в машину, — хто така Дженна Мур?
Нейтан зосередився на дорозі. Він збагнув, що ніколи ще не розповідав цієї історії вголос — його ніхто ще про це не просив, — і тепер не знав, з чого почати.
— Це було сто років тому, — нарешті заговорив він. — Мені було дев’ятнадцять, тож Кемові — десь сімнадцять. Ага, точно, сімнадцять, бо йому ще не дозволялося пити.
Баб зачудовано крекнув з пасажирського сидіння, здивований припущенням, що в Баламарі колись серйозно сприймали вікові обмеження щодо алкоголю.
— Це сталося приблизно в цей час, що зараз, — провадив Нейтан. — У тиждень між Різдвом і Новим роком, коли всі, хто приїздить додому, вже приїхали. Всі дітлахи повернулися зі шкіл, чи університетів, чи роботи в місті, чи де там ще вони були.
Кемерон приїхав на канікули перед останнім роком у пансіоні в Брисбені, а Нейтан ділив свій час між роботою в Берлі-Даунзі й плеканням гарячого і серйозного взаємного флірту з золотокосою Джекі Вокер, яка мешкала по сусідству.
— Й ось була вечірка в дюнах за містом, — мовив Нейтан. — Я навіть не пам’ятаю, хто її влаштував. Хтось з атертонців, гадаю. Хай там як, ми всі туди поїхали. Там були діти, з якими ми разом проходили курс «Радіошколи», кілька наймитів, туристи — таке. Більшість уже закінчила школу, тож присутні були радше мого віку, ніж Кемового, але його теж запросили. Його всі знали, певна річ.
Вечір був приємний, пригадував Нейтан. Теплий, але на диво не спекотний, і коли вони паркували свої пікапи й бездоріжники на піску, чорнильне небо було всипане зірками. Хтось запалив багаття й підкрутив голосніше музику, всім роздавали спиртне.
