— Спасибі, — вдячно взяла рушник Кейті й витерла очі.
Поки вона оговтувалася, Нейтан блукав кімнатою. Клас був набагато кращий, ніж у їхньому з Кемероном і Бабом дитинстві. Домашні завдання тоді переважно робилися за кухонним столом або не робилися зовсім. А зараз на вчительському столі Нейтан побачив ноутбук з жовтими наліпками, заповненими, як він зрозумів, рукою Кейті.
Лежала розгорнута товста вчительська папка, надана «Радіошколою», і Нейтан пригадав свою розмову з Софі на веранді.
«Не думаю, що вона взагалі справжня вчителька».
Він звів погляд. Кейті знову сякала носа. Нейтан перегорнув кілька аркушів у папці. Всі уроки були розроблені для домашнього навчання під наглядом наставника.
«Представте новий навчальний модуль, — прочитав Нейтан. — Підніміть книжку та скажіть до учнів: „Сьогодні ми почитаємо книжку в малюнках. Познайомимося з героями цієї оповідки“. Покажіть учням обкладинку. Попросіть уголос прочитати назву».
Нейтан нахмурився. Продовжив читання. В папці були всі потрібні вказівки. Якщо дотримуватися їх, не так і складно бути наставником. Він подумав, що і сам би так зміг, якби довелося. Згортаючи папку, він побачив, що Кейті спостерігає за ним.
— Краще? — спитав він.
— Так, — її голос прозвучав занадто оптимістично, а макіяж трохи розмазався, тож очі набули на диво театрального вигляду. — Я просто скучила за рідною домівкою. Все буде гаразд.
— Ви повертаєтеся в будинок? — поцікавився Нейтан. — Я вас проведу.
Вона відчинила двері хатини, і він вийшов слідом за нею на ґанок, на сліпуче світло дня.
— Ви тепер тут головний? — дорогою запитала Кейті.
— Я? Ні.
— А хто ж тоді?
Слушне було питання.
— Мабуть, Ільза. Залежить від того, яка у вас справа.
Нейтан кинув на неї погляд і встиг помітити вираз, який пробіг обличчям жінки.
— Нам із Саймоном незабаром треба буде вже їхати. Не через те, що тут сталося, — швидко додала Кейті. — Я, до речі, говорила про від’їзд із Кемероном, але... — вона затнулася.
— Ясно, — мовив Нейтан. — І коли ви надумали їхати?
— Точно не знаю. Скоро. Мабуть, наступного тижня. Слід поговорити з Саймоном.
— Просто обов’язково попрощайтеся, перш ніж поїхати. Якщо зникає працівник, ми зобов’язані про це доповісти — раптом він... — Нейтан не закінчив речення: «...лежить мертвий хтозна-де». — Для вашої ж безпеки.
— Це не тому, що ми не вдячні за роботу, — швидко сказала Кейті.
— Та все гаразд. Ніхто не залишається назавжди. Ви повернетеся в Англію?
— Я б хотіла, але... — Кейті похитала головою. — Саймон ще не готовий. Йому подобається тут.
— Ясно, — повторив Нейтан. У нього було чітке відчуття, що він щось проґавив. — А ви двоє давно разом?
— Три роки, — озвалася вона абсолютно безвиразним голосом. — Ми заручені.
Може, це й правда, але Баб хоч раз не помилився, подумав Нейтан з подивом: вона не щаслива.
— Якщо вам захочеться з кимсь поговорити, — зрештою промовив він, — з кимсь не з маєтку, я хотів сказати, ви завжди можете звернутися до Стіва в клініку.
— Чому ви так вирішили? — спитала Кейті з несподівано жорстким виразом обличчя.
— Та просто. Іноді у працівників виникають питання, які їм не хочеться дбговорювати з господарями. Ось і все.
— А, — кивнула вона. — Вибачте. Зазвичай я так не розклеююся, чесно. Просто мені трохи важко через усе, що трапилося.
— Та все гаразд. Нічого дивного.
— У мене в голові повна каша, — мовила Кейті. — Знаю, Кемерон — ваш брат, а я знала його всього кілька місяців, але я не можу викинути з голови те, що сталося.
Через двір виднілися вікна будинку, які від яскравого денного світла здавалися темними. Навколо нікого не було, і Нейтан почувався так, наче вони тут самі-одні. Машина Гарі досі не з’явилася на під’їзній доріжці.
Нейтан повагався, трохи почуваючись зрадником.
— Саймон сказав, що чув, як одного вечора Кемерон і Гарі сварилися.
— А! Так, — озвалася Кейті. — Він про це згадував. Але навряд чи це була серйозна сварка. Я її всю проспала.
— Гадаєте, Саймон міг усе неправильно витлумачити?
— Не знаю. Саймонові дуже подобався Кемерон. Він вважав його чудовим босом, йому подобалося тут працювати. Цілком можливо, що він перебільшує те, що почув. З іншого боку...
Вона пригальмувала, а відтак і зовсім зупинилася.
— Що таке? — спитав Нейтан.
— Слухайте, я лише працюю тут, — нарешті мовила Кейті. Вона поглянула через двір. — На роботу я наймалася не для того, щоб заводити друзів чи втручатися в чужі справи, а тим паче не хотіла я бути причетна до цього всього. Я просто намагаюся трохи підзаробити, — вона обернулася, щоб подивитися на Нейтана. — І я не знаю, що тут відбувається, але з тим, що сталося з Кемероном, явно не все чисто.
Нейтан чекав, тиша стала гнітючою.
— Коли отого останнього ранку я бачилася з Кемом, він сказав, що повернеться на другий день, — мовила Кейті. — І я не можу цього пояснити, отож не питайте, чому я маю певність, що він збирався-таки повернутися. Я не знаю, що сталося далі, але того ранку Кемерон планував приїхати назад додому. Шкода, що тоді ніхто, крім мене, його не бачив. Наприклад, Саймон, ба навіть дівчата. Вони б вам підтвердили.
