— Знаю, — відступила Ільза, й на обличчі Софі майнули полегшення та збентеження. Вона побачила пиво в руці Нейтана.
— Біля картини не можна їсти, й пити теж.
— Так, ми це знаємо, Соф, — мовила Ільза. — Ніхто її не торкався, ми лише дивилися.
— Це погана прикмета. Скотар засмутиться.
Ільза, здається, намагалася не закотити очі. Їй це майже вдалося.
— Сонечко, єдина людина, яку засмучували відбитки пальців на картині, це тато. І взагалі, тобі час спати.
Кинувши на Нейтана останній застережний погляд, Софі неохоче зникла в коридорі. Ільза рушила за нею, але затрималася в дверях.
— Але вона має рацію, — мовила вона. — Кем справді терпіти не міг, коли хтось торкався його картини.
— Тоді я ліпше облишу її.
Виходячи, вона кивнула. Знову залишившись сам, Нейтан опустився на канапу. Зробив ковток пива, і тут його погляд привернуло потемніле вікно. Нейтан застиг з пляшкою на півдорозі. Щось змінилося. Ніч стала чомусь не така чорна, як була.
Нейтан зіп’явся на ноги й визирнув у вікно. На нього витріщилося його власне віддзеркалення з виразом, якого він не впізнавав. Нейтан попри нього подивився в ніч. З цього ракурсу, ще й крізь вікно, він не зразу збагнув, що ж саме бачить.
Дві фари пронизували промінням темряву. Чулося тихе гудіння. На порожній під’їзній доріжці стояла заведена Кемеронова машина.
Біле світло сліпило. Нейтан загородився долонею від фар, але це не допомогло. Очі ніяк не могли призвичаїтися. Він стояв сам-один на під’їзній доріжці. Не міг роздивитися, хто ж у машині. Як по правді, то взагалі нічого не бачив, крім двох яскравих конусів світла.
Він примусив себе підійти з боку водія і вже поклав руку на дверцята, коли вони з клацанням відчинилися. Ввімкнулося світло в салоні. Його й порівняти не можна було з фарами, і все одно минула хвилька, перш ніж Нейтанові очі звикли.
За кермом сидів Зандер.
— Господи, — Нейтан опустив руку. — Ти налякав мене.
Зандер нічого не відповів, лише дивився крізь лобове скло. Нейтан спереду обійшов машину, і його тінь прорізала ідеальний промінь світла. Спробував відчинити пасажирські дверцята. Вони були замкнені. Якусь частку секунди Нейтан не був упевнений, що саме син збирається робити далі. Минула хвилька. Тоді Зандер перехилився, підняв важіль старого ручного замка та впустив батька всередину.
— Ти не міг би вимкнути світло? — кліпнув Нейтан. — Я нічого не бачу.
Зандер не вибачився. Це було щось новеньке. І досі трохи затуманеним поглядом Нейтан подивився на свого сина-підлітка, який осів на сидінні, й чи не вперше подумав: а що в такій ситуації порадила б колишня дружина?
— Що ти робиш? — запитав Нейтан.
— Нічого.
Частково це, мабуть, була правда. Зандер не пристебнувся паском безпеки, важіль передач стояв у нейтральному положенні, працював кондиціонер. Не схоже, щоб Зандер планував кудись їхати.
— Гаразд, — Нейтан відкинувся на сидінні. У примарному сяйві фар він бачив на шибці плями дохлих комах і присохлу куряву. Коли народився Зандер, Нейтан збагнув, що його небажання ставати батьком викликане було страхом. Глибоким і закоріненим настільки, що Нейтан намагався поховати його якнайдалі. Він не розповідав цього Джекі. Натомість він, спотикаючись, шукав свій шлях, у кожній окремій ситуації уявляючи, як учинив би його власний батько, а тоді — часом з великим зусиллям — роблячи рівно навпаки. Часто це означало просто стулити рота, і саме це він зараз і зробив.
Він зручніше всівся на витертому сидінні машини. Зандер обернув голову, але нічого не сказав, і Нейтан заплющив очі. Він не хвилювався: мовчати він уміє краще за всіх своїх знайомих. Він буквально тижнями може не розмовляти й кілька разів, власне, вже робив так. Зандер, який виріс серед міського гармидеру й постійного гамору, заговорить перший.
— Мені справді подобався дядько Кем.
Нейтан розплющив очі. Не минуло і трьох хвилин, як засвідчив годинник на панелі приладів.
— Дивно без нього, — провадив Зандер тихим голосом.
— Знаю.
Нейтан і справді розумів його. Подеколи він мав відчуття, наче хай куди подивися — а все нагадує про Кемерона. Як вони вдвох у дитинстві тренувалися, граючи в крикет, або вже підлітками штовхалися, силкуючись скинути один одного з коней, або вже дорослими намагалися прожити, працюючи на землі. Кемерон завжди був методичний у своєму підході до життя. Він обмірковував усе, що слід зробити, щоб домогтися бажаного результату, й потім робив саме це. Нейтан більше схилявся до того, щоб просто спробувати щось і сподіватися на краще. Раз у раз життя доводило, що в Кемерона підхід ліпший.
— Я прийшов ще трохи пошукати, — кивнув Зандер на найближчий сарай. — Пробував здогадатися, що саме загубив дядько Кем.
— Якщо Ло не помиляється.
— Ну, саме так. Хтозна... — Зандер похитав головою. — І все одно це все марно. Можна до смерті шукати щось і так нічого й не знайти. Простір збіса великий.
— Мабуть.
— Так і є, — Зандер обернувся до Нейтана, в голосі прозвучала тривога. — Я тут подумав... Тобі слід поїхати звідси.
Нейтан кліпнув.
— Про що ти?
— Покинути господарство. Виїхати звідси. Взятися до чогось цілком нового.
