Заблудлий полностью

— Наприклад? Про що ти говориш?

— Наприклад, переїхати в Брисбен.

— Не можу я переїхати в Брисбен. Що я робитиму в Брисбені?

Нейтан спробував уявити себе. Бетон під чоботами. Кругом стіни. Повсюди машини.

— Що завгодно, — провадив Зандер. — Має ж бути якась інша робота для тебе. Працювати в заповіднику абощо. Необов’язково сидіти в офісі.

— А як же господарство?

— Покинь його.

— Я не можу, приятелю, — Нейтан стишив голос, хоча вони тут були цілком самі. — Я не маю на це коштів. Маю борг перед банком. Довелося б усе продати.

— То продай!

— Господи, Зандере! Кому?

— Не знаю. Просто якось позбудься його. Будь ласка, тату. Тобі слід виїхати. Тут недобре.

— Що трапилося, приятелю? Чому ти ні сіло ні впало завів про це мову?

Але Нейтан точно знав чому.

— Тому.

Нейтан чекав. Цього разу менш як тридцять секунд.

— Бо я не хочу, щоб ти закінчив, як дядько Кемерон.

— Зандере...

— Що? — буркнув Зандер. — Цього не буде? Ти це збирався сказати? Дай-но вгадаю: з тобою все гаразд, і ти й близько не думаєш вчинити, як дядько Кем.

Нейтан не відповів.

— Бо всі ж вважали, що в Кема все гаразд, — вів далі Зандер. — О’кей, може, не цілком гаразд останні кілька тижнів. Але краще, ніж у тебе.

Нейтан ще в житті не бачив сина таким, і це його трішки налякало.

— Ніхто не може сказати, що все гаразд у тебе, тату. Ні коли я приїжджаю в гості, ні коли розмовляю з бабусею по телефону. Ніхто ніколи не каже, що в тебе все гаразд.

Нейтан мовчав.

— Гарі каже, ти втратив дозвіл на зброю.

— Та Боже мій! Гарі ліпше за собою дивитися.

— Ти збираєшся повернути собі дозвіл?

— Ага, можу й повернути: бачу, це всіх страшенно розхвилювало, — Нейтан старався говорити легковажним тоном. — Я думав, ти зрадієш. Ти ж постійно ходиш на ті кляті мітинги.

— Ти боїшся тримати зброю під рукою. Як я можу цьому радіти? — Зандерів голос зненацька прозвучав утомлено.

— Причина не в цьому, приятелю.

— Не в цьому?

— Ні, — Нейтан поглянув на нього. — Ні. Ось тут ціла шафа з рушницями, хіба ні? Але мене зовсім не хвилює.

— Тут ти не сам-один.

Нейтан змусив себе глибокого вдихнути й видихнути, поки трохи не заспокоївся.

— Слухай. Мені шкода. Не ти повинен турбуватися...

— Не шкодуй, — перебив його Зандер, — а роби щось. Переїдь звідси. Кудись, де є люди. Почни все спочатку. Може, мама змогла б тобі позичити грошей. Знаю, вона тебе покинула, але...

— Ми розійшлися, приятелю, не треба.

— ...але з Мартіном вона стала набагато щасливіша. Закладаюся, вони б допомогли, якби я попросив...

— Не проси. Я серйозно, Зандере. Не проси маму.

— Господи, тату, тоді щось треба робити тобі. Ти мене слухаєш? — Зандер провів рукою по чуприні. — Я боюся, ясно? Що це господарство, що ця... — він обвів рукою пустку, яка простерлася за вікном, — ця клята глушина тебе доконає, як доконала дядька Кема.

Тиша, яка запала, була замалим не гучніша, ніж гудіння мотора. Нейтан навіть не уявляв, що в цій ситуації можна почуватися ще гірше.

— Не варто боятися. Що мені зробити, щоб тобі стало краще?

— Для початку ти можеш увімкнути рацію.

— Гаразд. Легко.

— І користуйся нею бодай іноді. Дай людям знати, що ти живий.

— Я так і роблю. Маю джіпіес.

Рік тому, коли Нейтана затопило й до нього два тижні не можна було додзвонитися по телефону, Гарі приїхав і привіз йому найпростіший джіпіес-маячок.

«Мене послали відвезти тобі оце, — сказав він. — Тиснеш оцю кнопку, якщо все гаразд, а цю — якщо негаразд. Сигнал іде в Берлі-Даунз. Тисни на кнопку щовечора, без винятку». І Нейтан тиснув.

— І тобі слід завести нового пса, — мовив Зандер.

— Не хочу нового.

— Закладаюся, ніхто не заперечуватиме, якщо ти забереш Кемову собаку. Здається, ти їй подобаєшся.

— Не хочу я її.

— Чому?

— Бо не хочу, щоб її приманили й отруїли, як Келлі.

Зандер помовчав.

— Я думав, зрештою з’ясувалося, що Келлі не труїли...

— Труїли, — похитав головою Нейтан. — Думаєш, я сам не знаю, що кажу?

— Ні. Я тобі вірю. Просто я думав, Гленн казав, що приманку не знайшли й Келлі захворіла абощо.

— А звідки ти знаєш, що саме казав Гленн?

— Він сам розповів, коли я тут був минулого разу.

— Ясно. Добре.

Нейтан дивився прямо вперед. Між ним і сином відчувалося якесь загострення, до якого він не звик.

— Слухай, тату, люди хвилюються лише тому, що в цих краях небагато треба, щоб усе полетіло шкереберть. І всім відомо, що тобі важче за інших. Важче, ніж дядькові Кему, і... — Зандер зітхнув. — Я хотів сказати, врешті-решт навіть він не зміг з цим упоратися.

— Знаю, останнім часом справи йшли не дуже. Але, щиро кажучи, проблема не в господарстві, приятелю. Принаймні не лише в ньому.

— А в чому ж тоді?

Нейтан відповів не одразу.

— Не знаю. Багато в чому. Я кілька разів робив поганий вибір. Накоїв дурниць. Ота справа з клятим Кі... з твоїм дідусем.