— Та ні, все гаразд. Я сам не впевнений, приятелю. Просто намагаюся дещо з’ясувати.
— Боюся, рахунок я тобі все одно виставлю.
— Добре. Чекатиму.
Повісивши слухавку, Нейтан негайно подзвонив у поліцію на номер Гленна. Після гудків почулося «біп»: сигнал про те, що дзвінок перевели. Офіцер, який відповів, повідомив, що Гленна Маккенну викликали на північ його дільниці. Там автопоїзд зіткнувся з туристичним автобусом. Багато загиблих, повідомив голос. Маккенну не очікують у Баламарі ще кілька днів.
— А той другий? Коп із Сент-Геленса? Сержант Ладлоу?
Цокотіння клавіатури. Багато загиблих, повторив голос. Ладлоу теж відкликали на місце аварії.
— Може, я вам чимось допоможу? — поцікавився голос.
— А де ви територіально? — запитав Нейтан.
— Брисбен.
— Зі свого місця ви навряд чи сильно допоможете.
— Зі свого місця я можу прийняти повідомлення, приятелю.
Нейтан відчув якийсь рух у себе за спиною в коридорі, та коли озирнувся, там нікого не було.
— Перекажіть сержантові Маккенні, що Дженна Мур не в Британії. Не знаю, чи зможе він перевірити, де саме вона зараз, але... — Нейтан завагався. — Просто перекажіть йому, що мені потрібно з ним поговорити.
Цього разу Нейтан виїхав на верхівку пагорба й виліз із машини. Залишивши двигун і кондиціонер увімкненими заради Дафі, він відчинив задні дверцята «ленд-крузера», дістав лопату й сигнальні прапорці, якими користувався в себе на ділянці. Оглянув землю. Вже не лишилося й знаку, що тут колись стояла Кемеронова машина, тож Нейтан приблизно прикинув і почав встановлювати прапорці там, де, як йому здавалося, були колеса.
За двадцять хвилин Нейтан, геть упрілий, і досі не спромігся надійно закопати четвертий стовпчик у землю. Злий від безсилля, він підпер стовпчик іншим, сподіваючись, що вони витримають. Коли він сів на водійське сидіння, його знагла охопило відчуття дежавю: йому пригадалося, як він на цьому самому місці робив те саме в покинутій Кемероновій машині.
Нейтанові руки завмерли на кермі. У них з Кемероном були практично однакові машини, і стояв він зараз практично на тому самому місці, але цього разу щось було інакше. Нейтан спробував пригадати свою поїздку сюди кілька днів тому разом з Бабом, Гарі й Зандером. Він запропонував відігнати Кемову машину додому, заліз на водійське місце, опустив руку на важіль сидіння і поправив віддаль до педалей...
Нейтан застиг. Вони з Кемероном були одного зросту. Ще з підліткових років. Чому ж йому довелося посувати крісло? Може, один з копів зрушив його під час обшуку? І наскільки довелося його пересувати? Спершу назад чи вперед? Довгу хвилю Нейтан сидів, намагаючись пригадати. Але не міг.
Нарешті він завів двигун, повільно спустився з пагорба і виїхав через проїзд. За кілька хвилин він уже повернувся на дорогу й рушив до межі своєї ділянки, де вона прилягала до гравійної траси. Проїхавши пустельною дорогою достатньо, він розвернувся й попрямував назад. Швидкість тримав постійну — не завелику, але й не замалу, намагаючись угадати, з якою швидкістю їхав би електрик, якому до Різдва лишилося виконати всього парочку робіт.
Дивився прямо перед собою, навмисно не зиркаючи на скелі в бічне вікно з боку водія. За три хвилини він їх побачив.
Прапорці одразу впали в око: на високих стовпчиках, вони чітко виднілися на тлі неба. Вони лишалися в полі зору деякий час: Нейтан устиг вдихнути й видихнути кілька разів, а потім кут скель змістився у вікні, і прапорці пропали з очей.
Нейтан обмінявся поглядом з Дафі, яка, здавалося, в захваті від поїздки. Розвернувши машину, він поїхав назад. Цього разу він їх мало не проґавив: обернув голову тої миті, коли вони вже зникали з очей. За третім разом Нейтан уже розумів, що напружено чекає, але знову побачив їх дуже чітко. Проїжджаючи, він почав лічити. Прапорці було видно майже чотири секунди. А це ж просто прапорці, подумав він. Кемів білий «ленд-крузер» мав вирізнятися ще краще.
Стишивши хід, Нейтан завернув у прихований проїзд. Зупинився на пагорбі й виліз із машини, знову думаючи про те, в якому положенні було Кемеронове сидіння. Витягти стовпчики з землі виявилося набагато легше, ніж їх туди закопати, і менш як за хвилину Нейтан уже їхав геть.
«Я мав рацію», — тепер зміг би він сказати Зандерові, повернувшись додому. Хоча він не мав певності, що скаже це. Вранці Зандер, сидячи в ліжку і слухаючи Нейтанову теорію, не надто нею захопився.
— Слухай, — прошепотів тоді Нейтан, не воліючи збудити цілу хату. — Якщо вранці в четвер Дейв їхав до Атертону, він мав помітити на скелях Кемову машину.
Зандер, нічого не кажучи, протер кутик ока.
— Але Дейв не бачив машини, — провадив Нейтан.
— Це він так каже.
— А навіщо електрикові брехати? Він навіть не з наших країв. З Кемом він був ледве знайомий: хіба що вітався, коли приїздив виконувати якусь роботу. Якби він, проїжджаючи, побачив машину, він би сказав.
— Мабуть, але... — Зандер сів вище, спираючись на подушку; він був голий до пояса, з розпатланою чуприною.
— Що таке, приятелю?
— Може, він просто не помітив.
